Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 66

— А нема правди,— одказав Грицько,— то живи так, як і всі живуть…

— А як не дають жити? Що тоді?

— То все мана тільки!

— Ой, Грицьку! ой, братіку! не кажи так… важко мені, пече мене таке слово…

— Не знать, що вигадуєш. Чіпко! не знать, об чому турбуєшся!.. Не такий тепер вік настав, не такі люди народилися.

— Що ж мені робити, коли я не можу з ними ужитися? Чим же я винуватий?.. Я ще й так терплю… Ти тільки послухай, яка у людей правда. Ти знав мою землю?

— Знав… .

— Ти чув, що її одібрали у мене… знаєш?.. ту саму землю про яку сама громада сказала: це твоя земля, Чіпко, володій нею! А тепер знайшлися такі митці, що й громадську волю поламали… Узяли та й одсудили мою землю бог його знає й кому, бог знає нащо… На те, мабуть, щоб перевів її на гроші та й повіявся туди, звідкіля й привіявся… І як, спитаєш, він одібрав ту землю?.. Підсипав судовикам… от і рішенець: не твоя земля, Чіпко! То була твоя, а тепер— не твоя!..

— Чому ж ти не сходив у суд до Чижика?— пита Грицько.— Він, кажуть, іноді помага.

— Ходив. Поміг… Як п’ятдесят карбованців, то й поможу!

— Що ж ти?

— Де ж я візьму їх?.. Отака-то в світі правда! Один прийшов, підсипав— і одсудив; а дай ти п’ятдесят карбованців— тобі одсудять… А якби була правда, то цього б не було… земля б зосталася у мене… А коли б земля була у мене, я б ніколи не став таким, яким ви мене бачите… Хіба я не знаю, хіба я не чую, що про мене кажуть, думають?.. Знаю… добре знаю!.. Та хай кажуть, хай думають… кожному вільно, що хоче, казати й думати!.. Тільки не кожному дано знати… заглянути у чужу душу, зрозуміти, що там і до чого, подивитись у чуже серце… Гляньте у його правдивим оком, то й побачите: що там діється, що там витворяється, які іноді тяжкі муки гнітять його, яке лихо розриває… На те у них кебети катма… не дано їм!.. От і волоцюга я, й п’яниця, й гультіпака… А я, може, кращий від них… та лиха доля моя!.. Кажу вам, багато казати, а трохи слухати… Хай я гульвіса, бо мої руки до роботи не здіймаються; хай я п’яниця, бо у горілці тільки мені й душу одвести… На чому я її одведу, скажіть ви мені?..

Річ Чіпчина, як вода, ринула.

Грицько з Христею слухали та ззиралися, а Христя коли-не-коли зітхала тихо та глибоко…

Пообідали. Чіпка подякував ботові й хазяїнам.

— Знаєш що, Грицьку?

— А що?

— Чого це я до тебе прийшов?

— Скажи.

— Прийшов… чи не купив би ти у мене того хліба, що зостався у току? Уже я його сам до розуму не доведу; жидові продавати не хочеться… Купи ти, брате!

— Навіщо він мені здався, Чіпко? Я з своїм уже управився, бачу— буде з мене…

— А може, у Чіпки добрий хліб, то на посів би зоставили,— якось любенько примовилась Христя.

— Та й грошей у мене тепер катма,— бідкається Грицько.

— То віддаси, коли будуть,— на те йому Чіпка.— Не хочеться мені своєї праці у жидівські руки попускати… Знехтує, проклята жидова, на горілку пережене… А ти, як хазяїн, знаю, до ума доведеш…

— Ні, Чіпко, не куплю: не треба мені!

Чіпка задумався; очі потускніли; він потупив їх униз… Оже швидко журлива думка промайнула; очі знову заіскрили— і він, наче зрадівши, твердо промовив:

— Ну, коли ж не купиш, то так візьми!

— Нащо я в тебе візьму його? Ось розсуди гаразд… У тебе тільки один хліб зостався; а я, слава богу, не терплю ще нужди!..

— То пропаде ж, Грицьку! проп’ю… Візьми, брате, пожалій моєї праці! Ти чоловік добрий, я тебе змалку знаю… Пам’ятаєш, як горобенят драли? Пам’ятаєш діда?.. Візьми! Я тебе люблю й твою жінку люблю… Увійшов я до вас у хату, як у рай уступив… Ви мене привітали, як рідні, моє серце, мою душу одігріли… Візьми, Грицьку, прошу я тебе…

— Про мене…— одказав мов нехотя Грицько.— Коли вже тобі так хочеться, то й заберу. Тільки, знаєш що, Чіпко? У тебе мати старая, а ти її так зневажив… у чужих людей хліб заробляє, сердешна…

— Мати… мати…— забубонів Чіпка І насупив брови.— За матір не кажи… Хто його знає, хто з нас більш винуватий…

Грицьків докір дуже уразив Чіпку. Він замовк, потупив очі в землю, мов боявся на Грицька глянути; подумав трохи та швидше попрощався й вийшов з хати.

— Так ти завтра, гулянками, й забереш, Грицьку?— спитав уже з-за дверей.

— Добре. А може, ще й сьогодні над’їду, коли справна…

Чіпка пішов. Грицько, підославши свитку у голови, ліг на лаві спочити. Христя поперемивала посуду, поприбирала, сіла на полу, коло печі, за гребінь прясти мичку. У хаті було тихо-тихо, аж мов важко, тільки чутно було, як веретено сюрчало та коли-не-коли Христя легенько зітхала… Христя думала про сьогоднішню розмову з Чіпкою. Думки обступили її, повили, як сиві тумани землю… Вона оддалась їм на волю: робіть, мов, що знаєте; несіть, куди хочете!.. І здавався їй Чіпка не таким гультіпакою та волоцюгою, яким його люди взивали, яким сама вона його щитала до сього дня… Скривджене з самого малку, її сирітське серце догадалося, що Чіпка— не такий… Не гультіпака— лихий чоловік; гультіпака— зло людське, неправда людська!— казало їй серце… У Чіпки й серце добріше, й душа чистіша… А що він п’є?.. То його лихо п’є… недаром він хвалився ним!.. Та як же його й не пити, живучи між такими людьми, що кожен тільки й дума: як би мені та мені, як би кого обідрати, ошукати? Брати рідні, сестри— перші вороги між собою…