Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 70

— О-о-о… я каторжний! проклятий!.. що я наробив собі?!— Він зо зла уп’явся руками у свою нечесану куштру. Посипалось волосся; заіскрили очі… Він прикусив зубами губи, аж кров виступила…

Осіннє сонце сідало у хмари. Прощаючись з землею, заливало хмари й землю огняним світом. Як кров, червонів захід сонця і заглядав своїми червоними очима крізь побиті шибки у Чіпчину хату… Чіпка качався на соломі по долівці.

На ту пору в хату увійшли товариші. Як глянув Лушня на Чіпку, так і покотився зо сміху. Пацюк та Матня стоять у порога та тільки дивуються.

— Чіпко!— гукнув Лушня.— Чи ти, бува, не збожеволів? Якого ти бісового батька качаєшся та рвеш на голові волосся?

Несподіваний регіт схаменув Чіпку.

— Братіку!— мовить, як дитина.— Хоч чарочку… хоч капельку, бо пропаду! Пече мене… давить… пити мені… пити!

— На та пий, дурню!— гукає Лушня, подаючи йому пляшку горілки, у кварту міри.

Аж затіпався Чіпка, ухопивши обіруч пляшку. Приложив він її до своїх попалених смагою, замазаних кров’ю губів та дудлив нахильці, як воду.

Матня побачив та й собі затрусився… Кинувся на Чіпку та ну однімати.

— Ну тебе к лихій матері! От, дивись: ні капельки не кине, луципер!

Та за пляшку… Чіпка не пускає та молить:

— Ще, братіку! ще… ще… хоч трошечки… Хоч капельку!.. душу проквасити…

— Та ну тебе к бісу!.. От, опіяка!..

Та, вирвавши пляшку, припав до неї, мов п’явка до тіла… Матня не вмів кидати горілки другим. Чи давали чарку, він ковтав її як капельки; чи осьмушку, він заливав нею горло не оддихаючи; чи півкварти, кварту,— він тяг, поки ставало духу, а перевівши дух, знову тяг, поки оставалась порожня посудина. Уже Лушня з Пацюком кинулись на Матню та насилу одняли, трохи пляшки не розбили… Зчинився регіт, крик… Сонце зовсім сіло; насувала на землю ніч, закутана в чорні хмари, і усе робила темним… А вони, у темній хаті, як виходці з того світу, світять п’яними очима, кричать, регочуться.

Забрала Чіпку горілка: кров ударила в голову, від пекучої згаги одійшло його серце. Веселий, підводиться він, гукає:

— До шинку, братця! до жида!

— Шкода до жида… Жид не повірить!— на те йому Лушня.

— Як, свиняче ухо, не повіре? Як я йому усю свою худобу пропив, то й нічого?! А його, іродового сина, осьмушка горілки вдавить?..

— Та вже чи вдавить, чи ні, а не повірить!— глухо, з протягом каже Пацюк…— Уже краще підняти, де легко лежить…

— Украсти?— грізно запитав Чіпка і скоса глянув на Пацюка; а далі повів очима на Лушню з Матнею, ніби очима допитувався у них: чи украсти можна? Лушня не загаявся:

— Атож!— одказує.— Чим усилковуватись та просити парха, то вже краще своїми руками добути та погрітися…

— Та й справді, що погрітись,— підхопив Матня,— а то опухнеш з холоду…

Чіпка стояв, як зачумлений… Думки його ходором заходили. «Украсти?..— думав він.— Добре діло украсти… Прийшов, узяв чуже— і є в тебе… Чого ще?.. Одно тільки… Там оглянуться, кинуться шукати злодія… проклинатимуть… От і в мене землю украли… украли моє щастя, мою долю… щоб вони не діждали сонця праведного побачити!.. Ох!.. Прокляті!..»— та як гуконе на всю хату:

— Гайда, братця! разом погуляємо… Може, жидюга повірить, а може, знайдеться добрий чоловік, почастує… У-ух!.. тяжко мені… гулять хочеться… хочеться битись, боротись… гу-у-у!..

І давай махати, стуливши кулак, рукою кругом себе, повертаючись то в ту, то в другу сторону— на всі боки… Товариство порозскакувалось по кутках, щоб часом не дістав Чіпка.

— Та ну тебе к нечистій матері!..— скрикнув Лушня, як увірвав його по плечі Чіпка…— Мов безміном удрав! Вийшов би надвір та об причілок і гамселив, скільки здужав!..

— Бережись— кричить Чіпка,— укладу! Як муху, роздавлю…— та, повертаючись на одній нозі, одно руками махає, як вітряк крилами…

Товариші зморгнулись, разом кинулись на його. Той за руки, той за ноги, а той за поперек— насилу положили на долівку. З побитих вікон вирвався несамовитий регіт, гармидер— і розіслався по глухому подвір’ю… Розбуджені собаки стали валувати…

— Чи ми ще довго отут серед ночі сидітимемо?— як стих трохи регіт, питає Лушня.— Ходім уже куди-небудь, чи що?

— Еге ж, еге!— одказали Пацюк з Матнею разом.

— А знаєш, Тимофію, куди ходім?— перегодя трохи веде річ Пацюк.— До пана!.. Він чоловік добрий, хоч і пан: наділяв нас не раз то сим, то тим, поки ще у дворі були… Невже тепер пошкодує? А комори тепер у його, взиму, повні…

— Гляди лиш, щоб на бантині не завис!— призро глянувши на Пацюка, увернув Чіпка.

— Чого?.. Та я там усі входи й виходи знаю,— одмовля той.

— Там комори лихенькі,— крізь зуби процідив Лушня,— за ніч можна полагодить…

— Може, на яку кварту перепаде від жида,— кінчає Матня.

У хаті затихло. Сидячи коло Чіпки на підогнених ногах, усі мовчали. Чіпка, вибившись з сили, лежав, як соломи куль, важко дихав… Тільки його сап розбуджував сонну темряву, що насупилась над землею. А на думку навернувся Порох з своїм переказом. Устала перед ним ціла панська облава на правду. «А справді,— дума Чіпка…— Он вони що роблять!.. То їм і можна?.. Чому ж нам не можна?.. Гидко тільки… Злодюга, скажуть… Господи! де ж тая правда?..»