Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 69

осьмушці!

Пішли! Кликав Грицько й Чіпку. Пішов і той за ними. Грицько випив сам осьмушку, дав по осьмушці другим та й повіз хліб додому, розігрітий— не так горілкою, як подарунком. Товариство засіло на цілу ніч…

XVIII

ПЕРШИЙ СТУПІНЬ

Мотря зовсім оселилася у «довгоп’ятої баби». Брала людям прясти то кужіль, то вовну та з того тільки й жила.

Тяжко їй робилося на душі, гірко на серці, як подумає, що на старості літ прийшлося наймичкувати у людей. І хата своя, й достатки, хоч які там не які були, а все б таки жити можна… А прийшлося в чужій хаті людям годити, людей слухати… Ще день сяким-таким боком перебуде, а настане ніч— думки, як за подушне, оступлять… Мотря іноді цілу ніч виплаче. Шкода їй Чіпки… кохала ж, ростила, довгих зимніх, коротких літніх нічок недосипляла— рано вставала, пізно лягала… Не задля кого ж? задля його… А він?

Спливе їй на думку та проклята ніч, коли він п’яний зневажив її, матір, тяжкими докорами… Стає руба шматок хліба у горлі, як вона згадає про це, сідаючи їсти. Змочить Мотря усю подушку, як здумає уночі… «Краще б я тебе, сину, не зродила або, зродивши, узяла за ноги та об пень головою, ніж тепер від тебе таку зневагу приймати!.. Безталанна та хвилина, коли я зачала тебе; проклята та радість, якою я раділа, чуючи, що щось ворушиться під серцем… Боже! чи я тебе не молила? чи я перед тобою переступила?.. За що ж мені така кара, така невповага від рідної дитини?!»

— І чого ти так убиваєшся, Мотре?— вговорює її баба.— Хай би що добре, а то таке ледащо! Он сьогодні… немов дідько носив його по чужих городах— без шапки, босий, у одній сорочці, та й та розхристана, як у харцизяки… Остапійчиних дітей на смерть перелякав. Гралися собі у дворі. На той час його лиха година носила. Біжить, кажуть, як скажена собака, через город… Діти в крик; він— за ними… ухопив маленьку дівчинку Парасю— четвертий годок пішов— та й несе… Навіщо вже він її взяв? Один бог відає… Сказано: з кругу спився! Уже в його в очах і чоловічки догори ногами попереверталися… Я таки й сама бачила, що він по улиці бігав. Та й байдуже! Кат тебе, думаю, бери: бігай, поки на своє набіжиш! Та й іду собі… Минула вже Остапійчину хату. Коли чую— хтось біжить за мною та гукає: «бабо! бабо-о!» Оглянуся— аж сама Остапійчиха Химка… лиця на їй немає! «Чого се ти, галочко?»— питаю. Вона в плач та так просить: «Будь ласка, бабусю, ради самого бога, я вже вам се й те, верніться у хату та поможіть моїй Парасочці!» Що ж там з нею? «Та, боже мій!— з плачем каже:— отой шибеник, ота п’яниця, щоб йому ні життя, ні добра! на смерть дитину перелякав… Біг через двір та й ухопив на руки… чи занести куди хотів, чи що… Я не знаю: чому його на цеп не припнуть?..» Я послухала, пішла. Уходжу— коли дитина лежить на полу та так в’ється, так б’ється та кричить, немов на йому, не доводь господи! родимець… Перехрестила я його, пошептала— одійшло трохи… Та тоді й переполох вилила. І таки нестемісінько він вийшов, так і вилився з воску!.. То чи я б за таким плакала та побивалася? Я б його з думки викинула.

— Як же мені не плакати, як не побиватися, слухаючи таке за його? Хай би їх у мене десятеро, то одно в одно не вдасться; а то ж він у мене один, як порошина у оці! Я його кохала, ростила, здоров’я стратила, надії покладала… А тепер— самій прийшлося по чужих людях хилятися… Хіба ж воно легко? Та що й люди скажуть. Яка, скажуть, то мати, що допустила сина до того, не заборонила йому?.. Боже мій, боже! одного тільки в тебе прошу: однії смерті молю! Нашли її швидше… Чого вона по добрих людях ходить, чом до мене не прийде?.. Закрилася б я тоді плечима й очима— хай що хоче робить. Мої очі не бачили б, уха не чули…

— І-і! бозна-що ти, Мотре, вигадуєш! Що люди скажуть? Нехай що хочуть, те й говорять… Чорта йому даси, коли воно таке удасться. Чи ходила б ти по чужих хатах, якби він добрий був?

Не витримала Мотря довшої розмови: сиділа собі та плакала нерозважними дрібними сльозами…

А Чіпка— наче таке собі діло вигадав— кожнісінький день гуля та й гуля… Зовсім пустився берега… Допився до того, що ні знадвору, ні в хаті нічого… Аж задувся від гульні та недоспаних ночей…

Поки хазяйствечко було, було за що пити; а як забрав Грицько останній хлібець з двору, то хоч що хоч— без грошей жидівка і осьмушки не дає. «Давай гроші!»— та й усе.

«Гроші,— дума собі Чіпка, лежачи в хаті після того, як забрав Грицько жито до себе. Згага пекла його, як свічкою; похмілля його мучило.— Гроші… Якби-то гроші! Не качався б я, як тепер качаюся, місця не знайду; не гуляв би так… оддав би й землю, і усе за гроші. Коли б гроші! Брязнув би тільки— так би все і вродилося… і вона моя! А то…»

І звернули його думки у бувале, недавнє. Розвернулося перед ним зелене поле; ходить він по йому, обдивляється; радіє, що так добре зійшло, росте, зеленіє, цвіте… А тут і вона знялася перепілкою з-за високого жита… Розряджена, як пава; легенька, як метелик; веселенька, як уранішнє сонце… Любо його очам дивитись на неї, як вона усміхається до його своїми повними рожевими устами, як вона гладить його веселими чорними оксамитними очима… Щасливий він!.. А тепер? Серед пустки неметеної, у смітті, у багнюці, валяється— обірваний, обшарпаний, як волоцюга, як харциза який… А до цього що витворяв?! Де ділася кобила, вівці, корова? Де одежа, що мати справила? де ділася мати? куди вона пішла? де приклонила сиву голову?! Сиротою стоїть над шляхом хата, з побитими вікнами, нетоплена, необшпарована, чорна, полупана… А вже холоди заходять; мороз у хату преться… І холодно, і голодно!.. Згага хмелю запекла йому серце…