Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 73

— Чували новину?

— Яку?

— Сю ніч пана обікрадено. Щось дуже багато забрано… й сторожа прибито… чи й доживе до вечора…

— Господи боже!— шепче Мотря, зітхнувши.

— А оце вашого, Мотре, повели у волость… або й не повели, а він повів… Сам уперед іде, а ззаду голова з соцькими… А він їм щось так вичитує, так вичитує!..

Як почула це Мотря, поблідла на виду, заткнула в мичку веретено та мутними очима дивилася на Дмитренчиху: жаль, досада і разом страх виглядали з її жовтих очей… А далі не видержала— залилася сльозами:

— Сину ж мій, дитино моя! краще б я тебе у землю своїми руками зарила, ніж отаке чути про тебе!..

— Та чого ти, Мотре, так себе мучиш?— обізвалася баба.— Може, то ще брехня. Мало на кого набрешуть?

Не чує Мотря утіхи— плаче… Далі устала, накинула на плечі стару кожушанку і, згорбившись, боса, вийшла з хати.

— Куди ти, Мотре?— питає баба.

Ні слова Мотря— пішла, зігнувшись, мов не до неї річ. Тяжка печаль одбирає і слух, і мову.

Сусіда,— ще молода молодиця,— якось болізно усміхнулася, зглянулась з бабою і нічого не сказала… Тихо та важко стало у хаті, як у льоху… Бабина онука Христя,— дівка сімнадцятії літ,— низенька, некрасива, чогось важко зітхнула на всю хату; зітхання те так і загускло, так і окрило всіх… Голова у кожної схилилася; очі вниз потупились… Кожна щось думала сама про себе…

— Що то— мати!— через скільки часу глухо промовила баба…— її зневажають, з хати виганяють рідні діти, а їй усе-таки шкода!..

Ні сусіда, ні онука нічого не одмовили, тільки ще сумніші стали.

Мотря майнула аж у волость. Чіпки вже не застала: посадили у чорну. Як сова, згорбившись-скарлючившись, ходить вона кругом чорної; поглядає на невеличкі залізом перевиті віконця,— та плаче-плаче… «Хоч би мої очі його побачили! Хоч би мені одно слово від його почути! Хай би я знала: чи правда тому, що люди кажуть?..» Стала вона прохати соцького, щоб пустив до сина. Соцький не пускав…

— Голова приказував— нікого не підпускати, не то що… аж поки не приїде становий…

— Я на одну хвилину, мій голубе!— молить Мотря.

— Не можна, матусю, і ключ узяв з собою… Походила Мотря ще коло чорної, поплакала ще трохи та й пішла додому, сумніша, ніж сюди прийшла. Давили її жалісні сльози; жаліла вона й на голову, й на пана, жаліла й на соцького; жаліла на увесь мир— на панів, що давлять мужиків, на мужиків, що пруться в пани… Материне серце заклекотало прокльонами на увесь світі. Жаль у материнім серці не має спину, не знає угаву…

А Чіпці з товариством— байдуже! У чорній завели жарти.

— От, не знали де виспатись! І тихо й безпечно… Спи собі,— соцький стереже, щоб, бува, хто не вкрав…

— Якби сюди горілки з піввідра,— одказує Матня,— то хоч би й довіку сидіти… Попивав би потроху, заїдав варениками та спав…

— Де б же ти взяв?— питає Пацюк.

— Голова б приніс… він з людей надрав, а нам— оддав!

— Сподівайся, поки опухнеш з голоду й холоду,— увернув Лушня.

— А справді холодно… От би погріться!— знову за своє Матня.

— Грійся— в тісної баби!

— Цур їй!.. Якби горілка… То й баби не треба!

— А мені якби дівчина,— каже Лушня.

— То й я б до тебе пристав у прийми,— шуткує Пацюк.

— А знаєте що, братця?— не слухаючи їх розмови, каже Чіпка.— Як тільки розв’яжемось з цим ділом, у першу ж ніч голову обшахрати… Та не так, як пана… а он як! Хай знає, погань, що він не хто-небудь, а наш брат Савка— тільки що наздирав з бідоти, дукачем став… Тепер, бач, у пани лізе, кирпу гне…

— Добре! їй-богу, добре!— провадять усі в один голос.— Як липку, облупимо… Та й писаря завряд…

— А то— дивись пак: хотів мене в’язати! Я тебе,— кажу,— сучого сина, як зв’яжу, то й довіку не розв’яжешся!

— Та ну-бо… так і сказав?

— Ій-богу! А за що він мене в’язати сікається? Ти спершу докажи, що я там був, а тоді вже— й на вірьовку… Страхав тюрмою… Побачимо,— кажу,— хто там перший буде: чи безневинний бідак, чи багатир, що сирітське добро заїдає.

— Що ж він?— питає Лушня.

— Мовчить, пуздрата собака, мов не до його річ…

— Ну, а розкажи нам,— обізвався Пацюк,— як ти упорався з сторожем… то теж чоловік ручий.

Чіпка став широко розказувати, як він поліз у комору, як наткнувся на сторожа, як борюкався під коморою, поки той не захарчав…

— То ти таки добре його попом’яв?..— пита Лушня.

— Та знатиме, що в добрих руках побував… Як насів, то тільки стогне— уже й не кричить, як спершу, а тільки стогне…

— От і пропав чоловік!— каже Пацюк.

— Хай не лізе, куди не слід!— одказав Матня за Чіпку.

— І то правда,— закінчив річ Лушня та й зітхнув. Усі замовкли. Мовчав і Чіпка. Швидко поснули. На другий день приїздить становий. Кликнули Чіпку. Становий давай його розпитувати.

— Знать— не знаю, відать— не відаю! Я,— каже,— чотири дні уже й з хати не виходив.

Покликали других. І ті те ж саме: не знаємо, вперше чуємо!