Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 95

— Бач… який ти!— каже йому Галя.— Бач, який?! Як же мені за такого йти, коли він так безневинно візьме та й заріже чоловіка?.. Як я за такого піду?.. Прийде така година, що й жінку задавить… кинеться й на неї, як скажений…

— Галочко!.. побійся бога… Що це ти кажеш?.. Щоб я?.. мене заріж… мене задави…

— А Сидора?.. га, Сидора?..

— О-ох!.. Ти не знаєш, Галю, яка мене завійна вхопила… Пече мене… отут пече… мов хто жару насипав…— указує на груди.

Галя мовчала. Замовк і Чіпка. Підвівся з місця, став ходити вподовж хати та блукав страшними очима по стінах… Зробилося тихо, важко. По задуманому личку видно було, що Галя думала якусь кріпку думку— та зразу не зважувалась сказати…

Аж ось— загорілися в неї щоки, заіскрили одрадою очі— роздались, побільшали; одкрилися уста від напору спертого в грудях духу,— аж пашить Галя, як у вогні горить…

— Знаєш що, Чіпко?.. Може, ще не все пропало… Я скажу матері… може, вона батька умовить… Тільки ось що…

Чіпка насторочив уха, пильно дивився на Галю.

— Кинь ти життя таке!— скрикнула та аж поблідла.

— Яке?

— Чуже добро грабувати, людей убивати!

— Галочко!.. Ніхто на світі не скаже, щоб я кого вбив… Хіба, обороняючись, руки не здержав…

Засевалась Галя на місці; очі знову засвітили хижо; лице затіпалось.

— Проклятий!.. каторжний!..— загукала вона на всю хату.— Обороняючись?! від кого обороняючись? Лізеш у чужу хату красти та хочеш, щоб хазяїн не ловив тебе?.. Злодюго!

— А вони?.. вони хіба кращі? нажилися з нашої праці та й панують… А тут… хата валиться; мати стара; сам— копи не заробиш у день… Треба їсти, треба й одягтися… Як же його жити, Галю?.. Та хіба ми крадемо? Ми своє одбираємо… Пан— наробив нами, жид— надурив з нас… А нам хіба з голоду пропадати? серед шляху погибати?..

— Чіпко… голубе мій! кинь! Не буде щастя, не буде добра… Ти прийдеш уночі з побоїща… ляжеш коло жінки… та тими руками, що недавно людей давили, у крові грілися… будеш жінку пригортати… Тими вустами, що несли тільки лайку та прокльони усьому світу,— станеш їй про своє кохання шептати, будеш цілувати… у-ух!..

Вона затряслася вся, як лист на осичині.

— А жити ж з чого?— напира Чіпка.

— Робити чесно… працювати щиро…

— А товариство?.. А батько?

— Заїдемо у другий край… де б нас ніхто не знав, не відав…

— О-ох, Галю! Не знаю, що буде. Я— отаман… Як почує товариство, що кинув,— не животіть тоді мені. Поклялися ми так один одному…

— Кому ви клялися, душогубці, розбишаки?— кричить, схопившись, Галя.— Кому ви клялися?.. Прокляті!

— Один одному клялися, Галю…

— Чорт чортові клявся!..

Галя зареготалась болізно; божевільний сміх її розкотивсь на всю хату. Чіпка глянув на неї, змовк та, як підстрелений, опустився на стулець…

— Ти думаєш,— перегодя трохи знову почала Галя,— ти думаєш— легко мені дивитись на життя батькове побік з життям добрих людей?.. Бачиш: вони щиро працюють, чесно хліб заробляють, з людьми поводяться… і встають і лягають тихі, спокійні… А тут?.. Сиди, як у тюрмі, на запорі… Страшно й очей показати між люди… Настане вечір— ціла юрба п’яних людорізів валить у хату… Шушукаються, тихо перемовляються, поки підуть на всю ніч… Вертаються уже перед світом— та, як гробовики, ховаються по горищах, по погребах, переховують чуже награбоване добро… Це все, що на мені,— все грабоване! Ти думаєш: не давить воно мене? Мов хто рукою за горло душить, випирає дух з мене… Ти не дивись, що я весела й жартівлива… То веселить мене лиха моя година!.. Ще день— сяк-так переможеш… А вночі— ляжеш спати, то й привиджується тобі: буцім лізе хто, кричить: «Оддай мій платок!..»— та й тягне за волосся… «Оддай моє намисто!..»— та й хапає холодними, як лід, руками за шию… Ти думаєш, легко воно мені носити його— оце рам’я?.. легко?!

Та як ухопить зозла руками шовкову спідницю— так і рознизала од подолу аж до самого стану…

— Галю! Галю!..— скрикнув Чіпка, хватаючи її за руки.— Не роби цього!

— Геть! пусти!.. пусти!

Очі в неї, як вугілля, запалали… аж затремтіла вся.

— Ти знаєш— може, та, що цю спідницю носила, лежить тепер під землею, тліє, тільки кров її, марно розлита, устає з землі й лементує до бога… покарати душогуба!.. А я… я доношую це рам’я… мучуся… беру гріх на себе… За віщо?.. За те, що я— розбишацька дочка?.. Краще б я гола, як мати народила, по полю носилася; як навіжена, ганяла по степах широких,— ніж мені у цій тюрмі мучитися, у цьому пеклі скліти!.. У-у, прокляті!..— Та— хіп! за добре намисто. Намисто пороснуло з шиї додолу.

— Схаменись-бо, Галю! Тебе ж за це битимуть…

— Хай краще уб’ють, ніж чужим добром задушать!.. І знову сіла вона під вікном, підперла голову рукою— й задивилася у пусте та німе поле, що геть-геть чорніло та сивіло перед її очима… Ніколи вона не здавалася Чіпці такою хорошою, як тоді… Він перекидав погляд то на розідрану спідницю, то на намисто, що розкотилося по всій хаті… йому жаль було своєї любої Галі; сумно од такого гіркого життя; а в душу закрадався острах, не було сили разом його покинути.