Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 92

Нерано прокинулись братчики. Дощ не вгавав, а по-вчорашньому сіяв, як крізь сито, й поривав до сну.

— Ану! рушай, братця, пора!— гукнув Лушня на всю хату, скочивши на ноги.

Один за другим стало товариство рушати. Один Матня не підводиться. Другі повиходили в сіни; повмивалися водою, що стояла у діжці; знову увійшли в хату. Матня ще лежить та зітхає на все горло. Незабаром до них і хазяїн прийшов.

— А що, дядьку Максиме,— пита Матня, розвернувшись, як кнур на барлозі,— чи буде чим похмелиться?

— Хіба ж тобі так у горло й лити?— одказав замість Максима Лушня.

— А хіба мені дорого устати?

Та з цим словом швиденько скочив на ноги та— нечесаний, розкудланий, з заспаною, невмитою пикою— так і посунувся за стіл. Максим поздоровкався з панібратчиками, вийшов з хати.

— Та воно б же годилося й поприбирати,— сказав хтось з гурту.— Ач, яке райно!

— То вже хай хто хоче…— одказав позіхаючи, Матня.

— А ти?— питає Лушня, гостро глянувши на його.

— Про мене— й так гаразд…

— А як горілки нема?

— Чому нема?

— Тому, що райно в хаті…

— Ну, так що ж?.. Хіба воно буде за горілкою у рот тягтися? Хай собі лежить долі, та й годі!

Поки Лушня з Матнею вели таку розмову, другі, кожен вхопивши по оберемку, витаскали всю солому з хати. Тим часом вернувся й Максим з учорашнім боклагом; за ним увійшла й москалиха, несучи у одній руці два хліби, а в другій— здоровенну миску капусти.

— Оже й справді похмелятись будемо!— каже, усміхаючись, Матня, вглядівши москаля з боклагом.

— То ти хоч би пику вмив,— докоря йому Лушня.

— На біса я буду мити, коли дощ і без того обмиє.

— Ну, у тебя, брат Максим, как я вижу, маладцы таварищи!— обізвався до хазяїна одни з москалів— пушкар.

— Та ще ти й не бачив, москалю, наших славних діл!— одказує Лушня, ударяючи пушкаря по плечі рукою й опускаючись коло його на лаву.— Ось поживи лиш довше з нами— тоді побачиш, чи молодці, чи ні!

— Да уж, брат, и без таво видно, какие маладцы! Во— посмотри на ефтаво!— махнув рукою на Чіпку.— Да он бы пушку одним взглядом сбил с позиции… Смотри: у, какой!!

Чіпка не чув нічого того. Після вчорашньої стрічі він сидів собі мовчки у кутку та тільки знай кидав свій бистрий погляд на ті двері, якими вчора увійшла Галя. Думки його далеко літали; він не чув, не дослухався, що верзло товариство. Кагал, гармидер стояв у хаті, як у жидівській школі, аж поки Максим не почав частувати. Тоді усе затихло… роти заремигали; пальці раз поз раз опускалися то в миску з капустою, то в полумисок з огірками. Усі мовчали, надолужали над сніданням. Чутно тільки було, як на зубах тріщали огірки, капуста, як роти жували, плямкали…

— Суха!— перегодя трохи крикнув Матня, насилу проковтнувши цілу жменю капусти.

— Підмочимо,— обізвався Максим, беручись за боклаг.

Пішла рядова кругом столу; знову пальці заходили, роти заплямкали…

— Удавився!— каже, ікнувши, Матня і положив хліб на стіл.

Усі зареготалися, глядя на розкуйдану голову, на одутлу пику Матневу.

— Проткнемо!— одмовляе Максим, узявши боклаг у руки.

— Оцього, дядьку Максиме,— каже Лушня,— тільки прийми, то не знатимеш, як і одгребтися!

— Ничаво!— одказує по-московській Максим, підносячи чарку Матні.

— Вот ты и хахол,— обізвався до Матні москаль-пушкар,— а, право, порядки знаешь! Тебе бы толька гасударю служить…

— Служили ми вже, брате-москалю,— одмовляє Матня,— усюди, та дозналися, що нема краще, як боклазі з горілкою служити!..

Сміх, регіт окрив усю хату.

— Вот, что правда, то правда,— каже москаль, регочучись.

Максим обійшов по третій.

Після третьої розв’язалися язики. Піднявся крик, регіт, гомін. Утомилися вже роти жувати— давай балакати. Там, у кутку, троє завели річ про теперішнє життя трудне; другі зняли мову— як панів дурили; треті— згадували вчорашнє погуляння, а четверті— про давнішнє гуторили… Звісно, дванадцять душ: кожен по слову— то й то дванадцять слів. А то ж то як усі разом загомоніли, та той тієї, той своєї! Нічого не розбереш; нічого виразно не чутно; один крик, галас…

Тільки Чіпка— як води набрав у рот. Він мовчки їв, мовчки пив, тепер сидів, мов німий, та з дверей не спускав очей.

— Що це наш отаман притих?— дивлячись на Чіпку, мовить Матня.

Чіпка не чув. Усі глянули на його, зглянулись між собою, засміялись. Чіпка й сміху не чув.

— Чи не набачив лиш чого ласенького,— тягне розмову Лушня.— Він у нас падкий на ласощі…

— Да, да! вот ано и есть… Я сам толька што хател гаварить про ефту перепёлку,— перебив його москаль Сидір, що розпрягав коней з Максимом.

— Та вже, поздоров, боже, дядька Максима та дядину Явдоху…— обізвався Пацюк.— Таки, що собі, то собі; а то таки й для людей потрудилися…

По хаті розкотився регіт. Максим догадався, з чого сміялись, став і собі тихо реготати.— Та подякує, подякує хтось не раз і не два мені за неї,— одказав він з сміхом.