Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 90

Тут саме увійшли у хату. Хата простора, чиста; кругом стін— липові лави, чисті, аж полискувані; у кутку образи мідяні розтворчаті… по стінах— під склом картини; стіл— трохи не через усю хату; на столі свічка горить…

— Добривечір у хату!— привітали усі москалиху, що стояла посеред хати з ключами у руках.

— Або доброго ранку,— одказала вона.

— А хіба воно вже ранок?— пита хтось з гурту.

— Та вже незабаром і світ,— одказує москалиха.

— Бач, а мені мов усього година минула, як виїхали.

— Гаразд, мабуть, порались… А чи стоїть же то шкурка за вичинку?

— Питайте он того!— одказує чоловік у московській одежі, тикаючи пальцем на Чіпку.— Ми оце порішили: отаманом його наставити.

— Хто ж то?— питає москалиха, прикро дивлячись на Чіпку.— Щось мов знайоме, здається?..

— Чого ти, тітко, обдивляєшся мене, як вовка? Я такий же, як і всі!— каже Чіпка, не видержавши її пильних оглядин.

— Та я немов тебе де бачила?

— Може, й бачила… не знаю.

— Чи не Варениченко?

— Може, й він…

— Хто Варениченко?— пита москаль, увійшовши з Сидором у хату.

— Та ось— цей!— указує москалиха на Чіпку.

— Ні, жінко,— каже, усміхаючись, москаль,— то, мабуть, обух або довбня, а не вареник! Не так він від одного замаху уложив того кацапа, що в Гершка ночував.А кацап— я тобі скажу— все одно, що ведмідь… Як піймав мене у лабети, як придавив,— то в мене й дух у п’яти заліз! Добре знаю, що, коли б не він,— тільки б і світа бачив… Хіба б, може, одні кісточки привезли додому,— та й ті не цілі: потрощив би проклятий ведмеда… Оже, спасибі, виручив!.. .

— За те, мабуть, немала й камза перепала?— питає хтось.

— Та буде з нас,— одказує Чіпка, витягаючи гаман з кишені й кидаючи на стіл.— Трохи лиш чи не більш од жидівських!— та, витягши другий, кинув теж на стіл.

Усі так і обступили кругом столу.

— Та ще вспіємо, братця, поділити,— обізвався Максим.— А тепер ось що, стара: чи нема там чого попоїсти братчикам?

Явдоха кинулась у другу хату. Незабаром цілий стіл був заставлений усякою стравою: борщем, кашею, печеним поросям. Видно, москалиха дожидала гостей з роботи,— наготувала всячини…

Метнувся Максим і собі. Де не взялося півбарила горілки.

Позалазили братчики за стіл, обсіли на ослонах навкруги. Пройшов Максим разів зо два кругом чаркою,— на дні барила тільки торохтіла воронка. Усі кинулись на страву, мов три дні не їли… Явдоха вийшла у другу

хату.

— Чи ти, Галю, не знаєш Варениченка?— пита москалиха дочки, увійшовши до неї в хатину.

— Якого Варениченка? Ні, не знаю.

— А того, що живе за Пісками?.. Того Вареника, що— розказують— разом на двох жінках був жонатий?..

— Ні, не знаю.

— Ось піди назнарошне подивися: який з його красень! широкоплечий; волос, як галка, чорний; а очі… карі, ясні та блискучі!

Галя устала з ліжка, накинула швиденько на себе спідницю, керсетку на плечі, ухопила печене порося— пішла.

— А й ти вже виспалась?— пита її батько. Галя нічого не одказала. Вона поставила печеню на стіл, сама задивилася на Чіпку.

— Здоров був, давній знайомий!— мовила вона до його, любенько усміхаючись.

— Здорова, Галю,— одмовля Чіпка. Серце у його забилось; любо йому стало, весело, що Галя ще й досі пам’ятає його.

— А ти як його знаєш?— пита її батько.

— Він мене, поганий, злякав був— отут на полі,— защебетала весело до батька Галя, вказуючи рукою у той бік, де злякав її Чіпка.

— Як же він тебе злякав?

— А так: я сиділа, вінок плела; а він скрався— та й злякав…

— Ага… Ну, йди ж спати, сороко!— каже батько.

— А то зостануся тут— на його дивитись, чи що?!— хутко вимовила Галя й юркнула з хати.

«Раю мій… щастя моє!— подумав Чіпка.— Ще ж ти не втекло від мене й досі?!»

Після вечері поділилися грішми; заховав кожен по три сотні. Потім унесли соломи, розіслали долі, заслали ряднами, полягали покотом.

Незабаром усі, як побиті, поснули. Один Чіпка не спить. Перекидається з одного боку на другий, мов що кусає його; душно йому, важко; плющить він очі… йому ввижається Галя. Така ж весела, хороша,— хоч би на крихту змінилася; така ж смілива, жартівлива… «А то ж то й вона,— дума Чіпка,— розбишацька дочка!… Дивно й чудно… Хай ми волоцюги, пройдисвіти,— часом без шматка хліба, у драній одежині, без шага грошей за душею, з одними голими руками, босими ногами та з голодними ротами… ні добра, ні достатків… хай ми крадемо, розбиваємо… голову під усякі пригоди підставляємо… хай, кажу, ми… А москалі?.. Хата— як рай той; жінка— як пані; одним одна дочка— янгол… а худоби всякої, багатства?.. А й він!.. І він— такий же бурлака, такий же злодюга, розбишака, як наш браті! Чого?.. для чого?.. Навіщо це йому?.. Чудно й дивно!»

І лупить Чіпка свої очі у темну темноту, дивиться-доглядається, прислухається… Нічого ні видно, ні чутно. Тихо, сумно… Ось щось зразу залопотіло… Мороз пробіг вподовж спини; волосся полізло вгору… «Ку-ку-ріку-у-у!»— прокричав десь поблизу півень— і замовк… Чіпка сплюнув, перекинувсь на другий бік. Знову тихо, сумно… Ось хтось з товариства гукнув сонним голосом: «Глуши, брат, його!.. глуши!.. А ну-ну… от-так його! от-так!..» Глухо пронісся той викрик по хаті; страшно, тяжко, немов голос з-під землі; черкнувся він Чіпчиного вуха та й замер… наче проглинула його тьма темна. «І сниться ж йому, що недавно очевидячки було!»— подумав, здригнувши. Чіпка… А тут сон— мов безвісти забіг, і на думку не зійде. «Піти хоч люльки покурити».