Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 88

— Хто його знає. Не каже. А мені вже обридло на його бурлацьке життя дивитись! Що йому, то йому б— жінка розважила… А то таки й мені. Вже стара, підтопталася,— все б таки невістка перемінила. Казала йому, вказувала на вас… «Он, кажу, бач: побралися люди та й живуть щасливо. Чому б тобі не одружитись?..» Так і слухати не хоче…— Мотря важко зітхнула.

— І чому я тепер, матусю, не дівка,— сміється Христя.— От би вашому синові й пара була!..

— І, вже, дочко! йому, мабуть, ніяка жінка не вгодить… тим він і не жениться.

Грицько й собі раз, побачивши сумного Чіпку, обізвався:

— Чому ти, Чіпко, не одружишся?

— Хіба воно краще?

— Авжеж, краще. Жінка привітав, порадить, розважить…

— Кий біс!— глухо одмовив Чіпка та засумував ще дужче. Він бачив сам усе те добре. Він бачив Грицькове щастя… Та воно його не гріло, а ще більше жалю завдавало. Він дедалі робився усе смутніший та смутніший, став часто пропадати на цілу ніч…

Жде Мотря не діждеться… «Мабуть, пішов кудись погуляти,— та щоб мої очі не бачили, уха не чули… Сказано: парубок!.. А може, назнав кого…» Подумає вона так сама собі, поголубить у серці надію— і безпечно лягає спати. Не хвалиться про те нікому, навіть і Христі. Не питає й Чіпки.

Раз зважилась. Прийшов Чіпка уже світом, зовсім розвиднилось. Сумний, блідий, грізний…

— Де ти, сину, ходиш?— питає Мотря, глядячи на його.

— Там немає, де був!— понуро одказав Чіпка і вийшов з хаіи по хазяйству…

Мотря тільки плечима здвигнула. Чи не з повійницею, бува, якою спізнався, та соромно признатись?..

А кругом Пісок тільки й чутки, що про лихі вчинки… Там у Крутому Яру німця-управителя підголено: там на Побиванці жида, як липку, обідрано; там до пана у Красногорці добивалося, та одігнали; у Байрацькім лісі знайшли біля дерева докупи зв’язаних ченця з черницею— і щось багато грошей не долічуються; а от у Розбишаківці церкву обікрадено… Гоготить про все це чутка, гуде, як у дзвони дзвонить, і далеко-далеко навкруги розходиться… Скрізь піднявся струс; кожен, лягаючи, просив бога, щоб цілому встати.

— Ну, та й літа ж тепер настали!— балакають старі люди.— Мабуть, уже незабаром кінець віку… Недаром таке на світі коїться! Чому за наші молоді годи цього не було? Чого батьки, діди й прадіди нічого про таке не розказували?.. Тоді татарва була… палила городи, села, людей різала, у полон полонила, на ясир гнала… А тепер?.. Он, церкви крадуть!.. Хто?— татари!.. Де се воно видано?! Та й між рідними розладдя пішло… Син на батька руку здіймає, дочка матері ухом не веде; брат на брата встає, сестра з сестрою ворогує; жінка на чоловіка отруту готує… Усі— як подуріли, як показилисяі А халамидників, повійниць— скільки!.. А покриток та дівчат абияких!! Колись якби вийшла заміж така, то один би поговір не дав віку дожити… А тепер… дочка з москалем спить, а мати кожухом прикриває… О-ох, господи! як ще ти терпиш нас на світі?..

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

XXIII

НЕВЗНАЧАЙ СВОЇ

Була темна осіння ніч. Дощ, як крізь підситок, сіяв— густий та дрібний; з землі вставала важка пара, закутувала усе в своє вогке запинало, котре не давало бачити, що діється на землі. Скрізь тихо, темно, сумно, наче у мертвому царстві. Під таку годину завжди важко дишеться, сумно живеться. Добрі люди, аби смеркло, мерщій засовуються по своїх домівках; з вікон низеньких сільських хат блимає світло якимись жовтими кружалами. Кожному чогось не по собі. Всяк не знає, що розпочати, як би хоч трохи розважитись… Чоловіки: одні— чоботи латають, другі— рукавиці плетуть, треті— ще інше… Жінки та дівчата— то прядуть, то сорочки шиють. Діти, позалазивши на піч, дрімають… У хаті тепло, тихо,— хоч і неясно: серед полу на перекинутім горщаті ледве блищить каганчик; як синя горошина, темно світить накипілий гніт… Якісь померки окривають хату. Негода й туди залазить, і там своє бере! Коли не дощем обдає крізь лиху оселю, то в вікна; не важким туманом налягає, от як надворі,— то німим сумом по хаті снує, в журбу людей сповиває, тяжкою тугою в душу залазить, сном укриває… Оце дівчина співає-співає своїх любих пісень, а там— дивись: обірвався голос… слабшає… тихшає… поки й сама незчується, коли й як задубіє голка у недошитій мережці… Схилила над нею дівчина важку голову, заколивалася… дрімає.

— Що це ти, Марусю? уже й спиш?— пита її мати.— Ото дівка!..

Дочка кинеться, розкриває очі, мерщій за роботу береться. Чи пройшла ряд мережки, чи не пройшла,— гляне: мати й собі захиталася на гребені… Веретено падає з рук і, вдарившись об землю, розбуджує…

— Пху! що це воно справді так сон налягає?..— промовляє здивована мати.

— А з мене, небійсь, сміялися!— виправляється дочка.

— Сміялася ж… та, бач, і сама задрімала.

— Та воно щось і в мене робота з рук валяться,— уверне батько.— Будемо, мабуть, вечеряти та лягатимемо спати.

Це так дома, у себе в господі. А не дай же то, боже, в дорозі! Холод тебе наскрізь проймає; дрібний дощ до самого голого тіла добирається; тре та мне тебе всього, наче трясця… Сумно, темно, спати хочеться, та холодно, мокро, аж кістки ломить; а тут ще й шлях кальний— коні ледве-ледве сунуть.