Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 86

Не видержала Мотря. Сльози бризнули з переповнених очей і, як горох, котилися по виду, падали на долівку… У душі разом заговорила і одрада, і жаль, і докора…Їй любо, одрадко було, що син покорився, що він побачив, якого лиха наробив собі через свою дурну голову та ледачу волю, що він повинуватнв себе перед нею, перед матір’ю, котру образив так… І разом вставала перед нею чорною хмарою синова зневага, давила, як обценьками, материне серце, прохалася вилитись хоч у гірких докорах… Мотря, умиваючись сльозами, стала ганьбити сина.

— Тепер, бач, і до матері?! тепер і до неї, як нікому пожаліти?.. А як тоді,— так мати сяка й така!.. Чи тобі не соромно? чи тобі не гріх?.. мене на старість пустив по чужих людях тинятись… шматок хліба од чужих людей приймати… таке про тебе слухати?.. Що ж мати,— ворог твій?.. Мати як мати!.. Вона б своєї пучки врізала та дала своїй дитині, щоб йому було краще! А ти зараз— угору; зараз— сяка та така!.. А тепер, бач, як поповчили, так і матері стало треба?.. Зараз до неї? Що— добра московська наука?.. добра?! Тепереньки й покора де взялася… А тоді… мати слово скаже,— а ти десятеро… мати заплаче,— а ти у бучу!.. А я тобі скажу, сину: коли б у матері була така сила, щоб тебе провчити, як чужі провчили, то не скакав би ти, як зінське щеня, угору— не дорікав би гіркими словами стару матір, що над тобою довгих нічок недосипляла, од свого рота одривала та тобі давала!.. не ображав би ти її серця так!..

— Не згадуйте вже того, мамо!.. Простіть… забудьте! То було давно, колись… Що ж п’яний чоловік?.. П’яний— дурний… Самі знаєте: не поставить свічки, а звалить!..

Мотря замовкла, втирала рукавом сльози… Баба й собі додала ганьби та докори таким лихим вчинкам. Чіпка стояв, повісивши голову, коло порога… Мотря глянула на його— і разом перевернула своє серце на великий жаль.

— Мабуть, тебе, сину, там так понівечили, що й кістки цілої не оставили?..— сказала вона, з жалем дивлячись на його блідий болізний вид.— Дивись, як на виду спав… поблід, позеленів!..

— Спина, мов печена, болить,— жалівся Чіпка.— Скажсно били!..

— Бодай їх лиха та нещаслива година побила, як вони так знущаються над людьми!..

— Чули ми, Чіпко,— умішалася баба,— чули, аж сюди до нас крики доходили… Так, немов мерці з домовини, тільки:— о-о-ох!.. о-о-ох!..— стогнали…

— Вони, мабуть, тебе до живого побили?— знову питає Мотря.

— Та є всього…

Мотря скривилася, мовчала.

— Чи ти ж хоч сорочку перемінив, чи, мабуть, у тебе й сорочки катмає?— трохи згодом питає.

— Ні, є… та не переміняв.

— Чому ж ти не скинув?.. Воно ж попристає, поприсихає, поздираєш— ятритиметься… гірше буде!

— Присхне!

— О, бодай тебе!— усміхнулася баба.— Присхне! Сідай, чого ти стоїш?

Чіпка сів поруч з матір’ю. Мотря дивилася на його та трохи не плакала. Дівчина, бабина онука, стоячи коло печі спиною до вогню, сумно поглядала то на сина, то на матір, то на свою бабу й кусала ніготь другого пальця на лівій руці…

— Де ж ми, сину, житимемо?— геть уже по розмові запитує Мотря.

— Доживайте вже, мамо, зими у баби: я заплачу, що там баба скажуть…

— Бог з тобою, Чіпко, з твоєю платою! Нащо мені твоя плата? Хіба Мотря у мене хату пересяде чи переляж, як перезимує?.. Хай зимує. А ти, сину, розстарайся на гроші, та полагодиш свою хату, та по зеленій весні, чо теплій годині й перейдете на нове хазяйство!

— Так, мабуть, я оце й зроблю: піду та й наймуся у винниці до весни…

— Не йди туди, сину,— перебила його Мотря:— не наймайся у жида-нехриста!.. Вони твоє добро перевели… Стань краще де у тік та зароби хліба… Діждемо весни— треба щось їсти… А може, де поля роздобудемо— буде чим засіяти…

— Добре, мамо… Стану у току. Там у крутоярській окономії, кажуть, багато хліба зосталося… Казали, що німець, либонь, наймає: хто хоче— за гроші, а то— з коробки… То я, мабуть, стану тепер за хліб. А там, як зароблю,— тоді й за гроші…

— Добре… Хоч і так зроби, сину.

Попрощалися.

Тoгo ж таки дня, надвечір, Чіпка зібрався, пішов у Крутий Яр. На другий день добув десь ціпа і молотив у клуні, аж на сажень солома летіла угору. Де та сила і хіть узялася! Такий робітник з його— золоті руки. Німець— і той підхвалює Чіпку, другим на зразок ставить…

— Шіпка карошь работай… как бідло!..

— Еге!..— сміються піщанські козаки:— що то московська наука! Уже й наш верховода у Крутому Яру з ціпом… Воно-таки дивне діло— лоза!.. А то— господи, твоя воля! Там у свято підняли такий бенкет, що й землі важко; а після свят— зовсім здуріли!..

Чіпка не чув нічого того, а Мотря хоч і чула, та затикала вуха, проклинаючи панів, москалів і людей, що сміялися… Чіпка був на роботі. Мотрю в бабиній хаті непосидяча брала. Щодня вона заходила у свою хату. Скільки вона лиха у тій хаті витерпіла, нужди, холодних та голодних днів! Скільки раз її доля зрадила, її надії розмела, розбила, потопила у безодній прірві гіркого життя!.. Сидячи у старій пустці, почне пригадувати Мотря усе, що тільки стара пам’ять у голові задержала… Посумує, пожуриться сама собі, заплаче та й піде. А на другий день знову теліпається. Аж нудно їй, як вона не провідає який день своєї хатини… А вночі— тільки й думки: коли б уже швидше ця люта зима минала, сніги тали, поля зеленіли, щоб можна було коло хати взятись, лагодити та переходити! Такими думками тільки й жила.