Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 84

тобі ворогом!.. Хіба воно легко то, Тимофію? Згадаю— серце розривається, душа болить… А все через ту землю… Хоч і не в землі, бач, сила… Ні!.. Земля— так собі: земля, та й годі!.. Та через землю я втеряв своє щастя, свою долю… втеряв… А коли б ти знав, коли б ти бачив, Тимофію, що то за людина така?! Ото вона сьогодні мені й снилася… Наче янгол, як свята душа, літала вона над моєю головою…

— Хто?— не розбираючи Чіпчиного марива, питає Лушня.

— Галя!.. Моя люба… найкраща над увесь світ…

— Яка Галя?— питає вдруге Лушня.

Чіпка схаменувся.

— Не знаю,— одказав і замовк.

— Чи не закохався, бува, та й не хвалишся?..— допитується Лушня.

Чіпка не одмовив ні слова, тільки зітхнув, здержуючи дух, щоб Лушня не почув. Довго мовчали обидва.

— Що з тобою таке: чи ти здужаєш, Чіпко?

— Нічого… Болить тільки усе… Побили сучі сини до живого тіла,— як печене болить…

— То ти б до знахарки пішов, щоб масті якої дала або зілля.

— Загоїться й так. А сліди хоч і зостануться,— то дарма: вони будуть нагадувати, щоб часом не забув!..

Довго ще вони між собою балакали, поки поснули. А поснули уже тоді, як стали другі півні кричати, на темному небі примеркали зорі, Волосожар на північній стороні догоряв і тремтів білувастим світом, а ясний місяць почав біліти, спускаючись насупроти за гору.

XXII

НАУКА НЕ ЙДЕ ДО БУКА

Мотря та хазяйка її, «довгоп’ята баба», ще з вечора, перед тим безталанним днем, усе чогось кволіли та жалілися на проклятущий мороз, що як у забій забив— день у день… Вони сиділи на печі— й то померзли. Бабина онука, дівчина, знай снувала з хати у сіни, а з сіней у хату та напускала холоду. Видко було, що її обхопила якась нетерплячка.

— Чого ти, дочко, рипаєшся дверима?— спитала її баба.

Замість одмови дівчина, може й недослухавшись, защебетала:

— Уже наші дівчата улицю збирають!.. Такі дурні… який холод, а вони співають, аж вулиця розлягається… Як у них і роти не позамерзають?

— Та то вони, видно, на досвітки йдуть,— обізвалася Мотря з печі.

— Ні, таки на улицю. Сьогодні й мені Пріська казала, щоб і я вийшла…

— Усе тепер пішло не по-людській!— зітхнувши, од-казала Мотря.— Яка тепер, серед зими, улиця? То по літові та по теплові…

— Та й я, тітко, казала Прісьці… Сміється, дурна, та одно плеще: виходь та й виходь!.. Сьогодні до їх байрацькі хлопці прийдуть, і Ковалів Василь прийде… А той Василь Коваленко, каже, такий гарний, що й по всьому світу пошукати… як картина.

— То це, мабуть, вони йдуть назустріч?— каже баба.— Сказано: молоді… їм що? Аби погуляти та поспівати.

— Та й хлопці, чутно, співають,— цокоче дівчина.— Та таких гарних пісень! Наші хлопці таких і не вміють,— мабуть, то байрачани…

Вона полізла з рогачем у піч, засунула горщик, обгорнула жаром, накрила покришкою.

— Піду надвір та послухаю, поки куліш закипить!— сказала та й шморгнула з хати. Мотря з бабою тільки переглянулись…

Перегодя трохи, дівчина знову ускочила в хату, затупала голими ногами, червоними, як у гусака, захукала у руки.

— Оце… який холод, нехай йому гаспид! Мороз прямо що з очима!.. Ху, ху!.. (хукала у руки). А хлопці такої гарної співають; а дівчата й собі… Якби не так холодно та не вечеря, то майнула б аж туди!

— Босоніж?..— озивається Мотря не то з докором, не то з радою.

— Ні, взулася б…

— Так тобі вечері шкода втеряти?— сміється баба.— Ото дівка!

— Ні, не вечері шкода— тільки хто ж її варитиме?.. Та я таки й не хочу…

— Як старець копійки,— шуткуе баба.

— Ні, не хочу! Бо там десь чутно й бійку— тільки: гуп та гуп!.. Може, то наші парубки з байрацькими завелися, щоб на чужу улицю не ходили?..

— То, видно, кріпаки попилися та не помиряться!..— угадує баба.

Мотря важко зітхнула… «Попилися?..— подумала.— Хто ж їх попоїв, як не він?..» Серце в неї защеміло. Цілий вечір була вона смутна: ні цокотання веселої дів чини, ні бабині жарти не розважали її.

— Чогось мені на душі так погано, коло серця щось в’ється так…— жаліється бабі. І зарані лягла спати.

Не спиться їй. То думки, то кашель не дають заснути. Оце зведе очі, заплющить— і розкриє: їй верзеться п’яне грище. Перевернеться вона на другий бік, уткне ниць у подушку своє лице,— кашель підступить під горло, лоскоче, душить… Вона підніметься, сяде, кашляє, схопивши голову в руки… Сидить… Кашель трохи утих, одійшов… Думає вона: де та смерть забарилася? де вона ходить?.. Та з смерті перенесе її думка на його, на сина… та знову на смерть… Насилу перед світом заснула. Удосвіта не вставала.

Ранком долітали до їх хати нестямні крики та гуки… То окликалася московська розправа.

— Господи! що тільки робиться на вигоні!— вскочивши в хату, замість привіту, прокричала сусіда.— Москалі стали кружком, обступили кріпаків— та кожного беруть та й б’ють… Ті кричать, просять, молять… А народу збіглося на ту бійку дивитися… то й землі важко! А справник, чи якийсь там старший, як крикне на людей: «Што ви стоїте, сякі-такі?.. вон отсюда!» Так усі й полинули,— хто куди попав… Хто прямо шляхом, хто через городи, аж тини тріщать, а вони городами та снігами так і чешуть… Сказано: страх такий, що господи!..