Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 83

— Тимофію!

— Чого?

— Ти не спиш?

— Ні, не сплю.

Чіпка замовк.

— Не знаю… чи казати, чи мовчати?..— несміливо знову озвався, перегодя трохи. :— Про що? кажи!

— Удень сьогодні я спав… мені приснилося…

Чіпка вимовляв кожне слово з протягом, мов нехотя, з переривами: язик казав одно, а думка уперед бігла— за другим.

— Ну?.. що ж тобі снилося?..

— Я плакав… Я молився богові… не помага!

— Та що ж там таке? кажи!— пристає Лушня.

— Я довго думав…— тяг Чіпка слово за словом.

— Що ж ти думав?

— Ти бачив сьогодні людську неправду?— якось, мов натужившись, викрикнув Чіпка.— Бачив?..

— Хоч не бачив, то чув, розказували,— одмовляе Лушня.

Та Чіпка уже не слухав тієї одмови: слова його полилися, як бистра вода, прорвавши греблю…

— Ой!.. дорогою ціною заплатять вони за неї! За ті сльози, за ту кров, що сьогодні безневинно пролито… будуть вони довіку мучитися, до суду мордуватися!..

— Кому ж вони заплатять?— перебиває Лушня.

— Мені!.. мені заплатять!— гукає Чіпка, підводячись на руки.— Я їм покажу, що мене страшно займати!.. Поки вони мене не зачіпали, я був до них, як усі люди… А зробили таке зі мною… стережіться ж тепер!.. начувайтеся!..

— Що ж ти зробиш? їх скільки, а ти— один.

— Я— один? Хіба мало таких, як я, як ти, та Петро, та Яким, без хати-оселі, без притулку-пристановища?.. Хіба трохи тиняється по світу, де б свою голову прихилити, де б себе приткнути?! Ще ж це тепер… А як зовсім розв’яжуться з панами… трохи нас буде?? Що ж ми?.. Хіба ми не люди, щоб нам погибати попідтинню голодною смертю? Хіба б і ми не лежали на перинах так само, як вони, коли б у нас такі достатки?.. І ми б були такими, або ще й кращими!.. Та лихо наше, що вони усе прибрали до своїх рук, запрягли нас у плуг: «ори, мов, дурний хлопе! роби на мене! А я лежатиму та їстиму те, що ти наробиш!..» А коли оце той орач, що день у день не вилазить з тяжкої праці, замовив тільки одно слово, що йому треба їсти, треба й жити, що— дай же мені плату хоч за оці останні два роки, що робив на тебе… так вони, бач, якої заспівали?.. «Бунтовщики!.. розбишаки!..» За ними й сила… Навели на нас москалів, били нас, нівечили, знущалися перед усім світом… Так оце правда? Це вона?? Ні, Тимофію! Коли так… Не даєш ласкою— оддаси силою! Насилаєш на нас усяку наволоч, позориш нас серед білого дня за те, що ми просимо сльозами, взиваєш розбишаками… Коли ж так… темна ніч покаже— де моє, де твоє!

Лушня слухав, дух притаївши, боявся поворухнутися, здихнути… зовсім оторопів. Він зроду не чув, щоб хто казав про се, та ще таким зичним голосом, з таким страшним завзяттям. А Чіпка не вгавав; він зупинявся тільки перевести дух.

— Чи так, Тимофію?

— Так, Чіпко,— ледве вимовив Лушня.

— Од сьогодні— шабаш пити! годі гуляти!.. Станьмо й ми такими, як люди… Знайдемо роботу,— рук не позичати… А проте— свого не забуваймо! І вони так роблять… Коли вони вміють під нас під’їздити, навчімося ж і ми під них! Хай знають нехристи, де правда! Коли є вона,— то для всіх хай буде рівна; коли нема,— то всім нема!

— Добре, Чіпко! Їй-богу, добре!— обізвався Лушяя, так йому подобалась така рівна правда.— Я перший, брате, радий хоч і сю ніч затесатись до пана та розказати йому, де правда…

— Та не пан один, Тимофію,— не він один!.. Усі налягли на нашу шию… усім бажаеться поїздити на їй!.. Пан, як пан: він тільки своє діло знає— панське!.. Коли б до нас старші над паном правдивіші були… і пан би був не той! Вони б довідались, чого люди страждуть, від кого й від чого вони терплять; вони б прямо сказали панові: ні, то буде неправда, коли так зробимо!.. Та же ні! Пан— свій брат… Пан, бач, і примаже, й замаже, бо у пана є, бо він наздирав з людей… А людям де взяти?.. Та й то ще не всі, Тимофію! І пан, і старші— одна біда… Он, попи наші! Вони перед богом за нас, вони бачать кривду… та й ті ні слова!.. А кому ж, як не їм, першим замовити його?.. Жид— і той… і той на нас!.. обдурює нас, обпоює, вимотує з нас останнє збіжжя, яке ще зосталося за душею… Сам підведе, сам і видасть… Усі на нас, Тимофію, усі!.. І свій брат багатир на нас… І п’яниці ми, і злодії, й волоцюги… Як ще ми живемо на світі, Тимофію?.. Як нас не подушать усі оті праведники?.. Здається, само небо, якби упало на наші плечі, не було б таке тяжке, як та неправда та наруга, котру ми терпимо від кожного!.. Не будьмо ж дурні, коли так!.. Оце нас четверо. Годі, кажу, пити-гуляти! Що з того, що ми поживилися у пана та в голови з писарем? Жид і забрав усе те собі; а нам ще понабивали… Ні! Станьмо краще такими людьми, як усі,— приймемось за роботу, удень будемо працювати… а ніч-матінка— і научить і скаже, де наше лежить… Добре?

— Добре, Чіпко! З завтрього я сам стаю на роботу,— годі волочитись! Скажу Петрові й Якимові… Будемо гроші заробляти…

— А я мирюсь з матір’ю, переводжу до себе… Скажуть люди: оханувся! то й добре… Будуть і гроші… А що то, брате, за сила гроші? Сказано: золото мур ламає! Чого тільки не зробиш за гроші… Ти думаєш, мене б били, коли б я був багатий?.. Чи одняли б були землю у мене, якби я мав гроші?.. Підсипав би яризці п’ятдесят карбованців, як отой волоцюга… «Не займай моєї землі!.. Не одбирай її у мене!..» І не зайняв би… бог зна, що з мене тоді б вийшло… Був би я, може, досі жонатий; жив би хороше, тихо, з людьми у ладу; годував би діток, як другі— от як Грицько… А то— мати… та рідна мати, що тебе на світ народила,— і та стала