Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 81

Стояв уже вечір надворі. Сонце закотилося за гору червоно-червоно, немов обпилося тії крові, що була пролита за день. Село, наморене то бійкою, то дивовижею, втихомирилось: нігде ні крику, ні гуку. Високі стовпи диму вилітали з верхів у небо високо-високо, наче несли туди людські сльози, прокльони, молитви… У печах палало полум’я— варилася вечеря; людські тіні снували повз його— і на хвилину-другу закривали його собою, немов якою запоною. Мороз дужчав; зорі грали; захід сонця жеврів кров’яно-красною зорею…

Скочив Чіпка— і почув, що по всіх його жилах, у кожній кісточці, як блискавиці, забігали огняні спички; злившись у голові докупи, вони рвали її огнем… Тіло в його горіло; у думках сон мішався з бувальщиною;

серце боліло, замирало, кипіло невимовним злом… Він вийшов надвір— хоч провітритись. Свіжий вітрець пахнув йому в гаряче лице, закрутив у носі, аж покотилися з очей сльози… Глянувши на західне зарево, він зразу заплющив очі; воно їх різало болізно, непривітно… А на другім краї неба, насупроти, червоніло друге зарево: то сходило повновиде козацьке сонце.

Чіпка вийшов посеред двору і почав обдивлятися. Кругом пусто й глухо! Став він ходити від хати до току, від току до хати. На душі важко— так важко, як ще ніколи не було… Болі з тіла доходили до серця, доймали його; голова горіла; думки мутилися, ображали його неправдивою карою, лякали людським сміхом… Він радніший би був просити, в ногах лазити, сльозами молити, аби тільки забути те, що було! А воно стояло, як страховище. перед його очима; як те марево, мінилося у його думках. То учувався йому глухий, здавлений сміх, то, мов ненароком, гострі, як спички, жарти в розмові, то повсякчасне пряме вибивання на очі… Він знемагав від муки. «Краще б я не родився, або мене забито, ніж отаке терпіти!..

Душа бажала поділитися з ким-небудь своїм лихом; серце— вилити накипілі сльози. Так же кругом— ні духа! Ламаючи руки, жалібним поглядом подивився Чіпка на західне зарево та й посунувся смутний у хату… І жалко й страшно було дивитися на його сумну постать, що так виразно чорніла між двома заревами світу— місячним і західним. Наче виходець з того світу, мов грішна душа, бита своїми тяжкими переступами, зібралася каятись перед богом— та не змогла: замість молитви уста шептали гіркі прокльони, перечитуючи свої

гріхи…

Посеред хати, освіченої місячним світом, що через вікна вривався в хату, слався широкими смугами по долівці і ховався аж під полом, стояв Чіпка навколішки і молився… прокльонами. Сльози блищали у його очах;

він клав щиро поклони…

А товариство його— Пацюк, Лушня та Матня,— як побачило, що за баталія піднімається у Пісках, та мерщій ноги на плечі, та поза хатами, та поза огородами, аж у Крутий Яр, та й засіли в шинку у свого давнього знакомого жида Оврама… Прокружали цілісінький день на останні гроші, розказуючи усякому, хто заходив в шинок, яке світопреставленіє скоїлось в Пісках… Уже й смеркло.

— А що, братця, чи не навідатись нам у Піски: що там діється?— каже Лушня до товаришів.— Чи не запопали, бува, нашого Чіпки, бо щось він там дуже юртувався?.. Тут уже тікати мерщій, коли лихо; а він— кличе рятувати!..

— Іди ти, коли хоч,— одказують йому Пацюк та Матня:— ми тут зостанемось…

— Ні, ходім разом,— підмовляє Лушня:— провідаємо справді Чіпку… Хоч він чудний собі, а все-таки— нігде правди діти— хороша душа й товариш щирий… уже нізащо тебе не видасть!..

— Я не піду, хоч мене ріжте,— каже Матня.— Щоб справді ще москаль спіймав та дав чосу…

— Та й я зостануся з Якимом,— туди ж і Пацюк. Лушня почухався. Він знав, що тепер справді у Піски йти небезпечно; одначе совість його мучила, що так товариша кинули…

— А що ж його казати?— веде він річ далі,— Коля запитає Чіпка: де були?..

— Що ж йому казати?— одказує Матня.— Нічого не казати!.. Що він за спрос?

— Збреши що-небудь, бо справді не гаразд…— рає Пацюк.— І чому ми його не взяли з собою?.. А тепер, може, вже й у Пісках немає, москаль узяв…

Пацюкові жалощі усіх уразили; усі мовчали, ніхто нічого…

— Ну, сидіть же ви тут, братця,— трохи згодом сказав Лушня,— а я піду довідаюсь…

Пішов. Вихопився на гору, глянув на широке роздоялля— і побачив Піски, як в тумані, залиті місячним світом… Між темною тінню голих верб біліла боками церковка і позирала навкруги своїм блискучим оком— чолотою банею з хрестом; а недалеко від церкви, як висока гора, чорнів панський палац і, здавалося, сердито поглядав на все село… Село ще не скрізь спало. Де-де блищало по хатах світло, хоч і тихо було: людського гомону не чутно, доносилося тільки глухе валування собак. Надворі тихо, холодно; мороз скаженів і давив так, аж зорі плясали; під ногами рипів сніг… Щоб не змерзнути, Лушня пішов швидше. Незабаром опинився коло Чіпчиної хати.

Як та пустка, стояла вона сама собі на край села, облупана, чорна… Тільки неповибивані шибки горіли проти місяця; здалека здавалося, що в хаті світилося. Лушня підійшов ближче. І темно, й тихо!.. Йдучи повз вікно, що виходило прямо на поле, він заглянув, що там діється?