Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 78
- Мирний Панас -— Що два роки служили, пане…
— Дураки! Ви ж повинні були ці два роки служити.
Мовчать передні, кланяються.
— Як повинні?— обізвався хтось з середини.— За плату ж, то й служили…
— За яку плату?.. Закон велів!
— Закон?— знову викрикує з середини.— То ви самі настановили такий закон!..
— Хто там озивається?— питає пан.— Ану, виходь сюди, та побалакаємо…
— А чорта! давай гроші!
— Хто озивається, сякі-такі сини?— кричить уже на все горло пан.— Хто сміє бунтувати?— та й підскакує до передніх.
— Ми не бунтуємо, пане,— кажуть, кланяючись, передні:— ми тільки прийшли просити плати…
— Якої плати? за що плати? Я вам дам!..— уже навсправжки лаявся пан…
— Не цвікай!.. годі!.. не боїмося!..— знову з середини.
— Хто там, сякі-такі?.. Давай мені того, хто озивається! давай зараз!.. Давай… а не то— я вас усіх у тюрму запру… на Сибір попру!
— Не дуже! не дуже! не скачи так! Ач, який прудкий! Давай лиш гроші!
— Кажіть: хто там озивається?..— аж розлягається пан до передніх.
Передні мовчать; зступаються ближче один до одного, кланяються…
— Ага? так ви не хочете бунтовщика видати? не хочете?.. Так ви бунтувати?.. га?.. Постійте ж, я вас побунтую!— кричить пан, розпалившись, і з криком біжить до себе в горниці.
Громада на хвилину стихла, а потім— немов набиралася духу— пройшов спершу глухий якийсь гомін; далі— дужчий, дужчий, поки не перейшов у викрик…
— Що він нас страхає? Дума— злякалися?.. Минуло те!.. Давай плату!.. плату давай!! рощот!!!
Крик, гук з усіх боків, на увесь двір, довго ще не вгавав і долітав у горниці страшним, диким галасом. Василь Семенович поблід, як крейда, його розбирала досада, злість; йому хотілось кричати, лаяти, бити,— та страх брав своє… Він погнав його у горниці, а тепер не випускав надвір. Жінка Василя Семеновича ходила, як з хреста знята. Од тривоги вони обоє мовчали; ходили тільки з однії кімнати у другу та збоку нищечком позирали у надвірні вікна, ніби таїли свій страх одно перед одним…
Громада не розходилась цілий день: вигукувала та викрикувала аж до самого вечора… Так і простояли на ногах. Тільки ніч погнала піщан додому…
Василя Семеновича і ніч не вдержала. Перегодя трохи після того, як пішли піщани, він звелів запрягати коні, виносити важкий сундук з своєї спочивальні— і вкупі з жінкою покотив у Гетьманське…
На другий день— чуть зоря— уже були на ногах справник, посередник Кривинський (що колись, за виборів, був справником), послали гінця у Котолупівку по станового Ларченка, щоб їхав мерщій у Піски: «бунт!» Ларченка як хто по потилиці лигнув: він стояв, наче чмелений, і якось без тямку дивився вниз своїми косими очима… На помості вимальовували його думки розгніваного Василя Семеновича, котрий тупає на його, Ларченка, ногами за те, що «допустив» бунт у себе в стані… У голові станового думки каламутилися: то він прощався з котолупами, і здавалось йому, що вони хрестилися, як він виїжджав з їх містечка; то йому прийшов на думку той щасливий день, коли він раз на обіді вихваляв, як поет, Василя Семеновича віршами… Коні під’їхали під рундук; гаятись було ніколи. Ларченко ускочив в санчата та, тільки духу, попер у Піски.
У піщанській волості сидів уже посередник. Він приїхав зарані, звелів скликати громаду. Громада ще тільки сходилась. Незабаром цілі Піски збіглися. Хто на громаду, а хто— на дивовижу.
Становий з посередником вийшли з волості; стали на громаду гримати, далі страхати, потім батькувати, а там— підскакувати та репетувати на все горло,— аж піна з рота летіла…
Громада собі гуде:
— Не застрахаєш!.. Рощот подай!.. Не скачи, коса собако!.. котолупе!..
Нічого не вдіяли ні становий, ні посередник— тільки дарма накричалися та з тим і поїхали.
А піщани слідом за ними послали у Красногорку Василя Деркача нишком довідатись: чи дома пан? що там
чутно? Деркач незабаром вернувся.
— Немає,— каже.— Учора звечора зібрався та з панією й поїхав… не сказав і куди.
— Еге… значить, наша правда! Недаром перелякався…
— Глядіть же! Не попускай, братця, свого!— викрикували піщани, розходячись по домівках. На диво козакам, а на злість жида, рідко хто зайшов до його й у шинок.
Коли це на ранок— летить у Піски сам справник, летить стряпчий, летить становий. Сказано— ціле «временне отділеніє». Приїхав і посередник. А незабаром, слідом за ними, вступила москалів сила…
Громада збилася в купу, як овечки під дощ та лиху годину. Ніхто— ні пари з уст. Тільки чутно важке зітхання та якийсь тихий гул… Москалі зайшли з боків— і кругом, як кільцем, обложили громаду.
Кривинський, як посередник, вийшов наперед громади та став допитуватись: чого вона бунтує?
— Ми не бунтуємо, добродію… Ми свого просимо…
— Як свого?
— А так! за віщо ж ми два роки служили?.. дурно??— хтось подає голос з середини.
— Хто там кричить? давай сюди!— зіпонув Кривинський.
Громада затовпилась; ще тісніше збилася в купу; стали один одного за пояси брати…