Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 76

Отак собі побалакали— і в Грицька наче од серця одлягло. «Ну,— сам собі міркує:— тепер уже не вернеться те… не так я його підцюкнув!»

Оже Христя все-таки не стала веселою. Вона ще дужче хапалася за свою думку… «Коли такий чоловік отаке робить, що ж уже другі???»

XX

НА ВОЛІ

Воля для чоловіка вільного— чарівниче слово, а для невільника— мед— п’яне чоло. Воно, як дурманом, як хмелем, затуманить усі його думки, гадки, надії: усе для його вмерло, оглухло, одно воно зосталося, одно воно тільки й сяє й гріє по темному шляху його темного життя…

Ще тільки об’явили волю, піщани зашуміли, як окріп у горшку.

— Шабаш, братця! воля! воля!— загукали кріпаки, кидаючи роботу та йдучи у шинок— волю женити.

— Ні, то ще брехня!— дратували їх козаки,— ще два роки доробіть на пана, та тоді уже й воля.

Піднялась спірка, змагання. Лаяли кріпаки козаків; лаяли панів, лаяли попів: не було того на світі, кого б вони не лаяли, як свого лютого ворога… за ті два роки! Одначе, налаявшись, назмагавшись та накричавшись досхочу, вернулися знову на роботу. Хоч яка вже там і робота була?! Кожен норовив як можна менше робити, а більше собі загарбати: як би пана одурити.

Пани дивилися на ту роботу,— та охали, та зітхали, та нишком-тишком самі між собою щось балакали… А кріпаки собі тихенько один у одного питали: «Чи то ж то нам заплатять за ті два роки, що робимо, чи ні?»

Оде— як-не-як— добували два роки. Підскочила гаряча пора: оранка, косовиця, грабовиця, жнива, возовиця, молотіння нового хліба,— ніколи було дихнути, не то що…

Ішлося вже до різдва. Рочисте свято клопотало кожну сім’ю своїми споконвічними клопотами. Там кололи свиней, і несамовитий крик їх розносився по всьому селу; там клопоталися їхати в місто на красні торги, продати хліба, накупити нужного про свято— і ладану під кутю, і риби— на багатий вечір, і солі— про всяк день, а тут жінки заходилися коло мазання й зрушили завсідній покій життя.

Одному Чіпці з товариством немає клопоту. Сяк-так позатикав побиті шибки то ганчірками, то онучами; вкине у піч гнилої соломи,— тліє вона там собі та курить, буцім-таки й гріє… Байдуже їм про тепло; дарма— про їжу! їх гріє жидівська горілка, а їсти— жують хліб сухий з сіллю— теж від жида. А коли хто з товариства зніме з сідала в сусіда курку чи півня, розчинять, спечуть, настромивши на спичку, з’їдять,— та й ситі! Хоч і бачив Чіпка таке безпутство— часом робилося йому противне таке життя й таке товариство,— та заллє очі— мовчить… Іноді йому хотілося і гарячої страви попоїсти. Тоді він полізе в розвалений погріб, назбирає ще торішньої ріпи, що де-где по кутках завалялася, начистить, зварить юшки— та тільки всього!

Люди дивилися на таке життя та хитали головами.

— Ні, вже: не буде добра з такого! горбатого могила виправить… Ще хоч би не товариство, то може б… Та стійте, діждемо набору: хоч отих курокрадів заправторимо, коли його не можна…

Ось настали й святки. Радіють люди, що діждали; гостюють, гуляють то дома, то в шинку. А Чіпка з товариством і не вилазять з його; людей закликають, частують… Чоловіки— нігде правди діти— таки ласенькі на дурницю випити,— то й раді такому случаю,— п’ють та вихваляють добрих молодців… Дехто й з молодиць, цікавих подивитись на зборище та ігрище, та ще де співи та танці, завернув туди… А жид, як знав, десь і музику видрав… Музика ріже, тне; п’яні чоловіки трохи на головах не ходять та вибивають гонака коло молодиць; а ті й соді— дивляться — дивляться, то це одну й візьме нетерпляча— і пішла дрібненько бічком, бічком, немов пливе по воді; а яка з п’яніших схопиться за запаску, підніме її трохи та— гай-гай по хаті, як шуліка за курчатами… Сміх, регіт, крик… А Чіпка знай до жида: давай те! подавай друге! неси третє! Лушня у танцях, як не перерветься, музику перетанцьовує; Пацюк на язиці, як на балабайці, вибиває;

один тільки Матня, роздутий, червоний, як жар, з сонними, п’яними очима, сидить у кутку, куняє: оце прокинеться, вип’є, зареве, як бугай, на всю хату, та й знову притихне— куняє…

Гульня розвернулася на всі боки. Забули про свято, забули про бога, забули про домівку. З ранку до вечора, з вечора до ранку одно п’ють та гуляють. Жінки, не бачивши третій день чоловіків у вічі, підняли такий галас, немов на село найшла кара божа або пожежа половину села виполонила.

— Оце напасть господня! оце лихо несподіване!— желіпали вони.— Такого ще зроду-віку ніколи не було!.. Бог дав свято— в церков піти, богу помолитись, а він у шинку молитвує! Бог дав свято, щоб дома з дітьми та з жінкою любо-тихо провести, а він у шинку з п’яницями та волоцюгами гуляє! Треба хоч до батюшки піти, щоб яку покуту наложив на розп’яницю з п’яниць.

Деякі таки знялись, пішли— не до батюшки, а до матушки жалітися. Матушка почастувала їх горілкою й обіцяла розказати, як устане, батюшці. Молодиці вернулись додому, а чоловіків все-таки нема… Вони ще заполонили у ту гущу й дяка. Дяк цей старий уже був— у піст, бувало, «алілуї» не виведе, такий старий. А вхопивши чарку та другу тієї живиці-дурниці, й він побадьорнішав трохи. Де та й сила взялася, міць прибула! Співає з молодицями так тонко та голосно, мов молоденька дівчина. А це, випивши ще чарку, як підбере поли в балахона, як ухопе товсту, червонопику молодицю та ну гоцака садити. Тільки борода та коса майтолає, а він— так халясує, так халясує… Аж упрів, аж мило на йому лягло. Чоловіки регочуться, а молодиці коло його, щоб ще дужче роздратувати, так увиваються, так увиваються: одна втомиться, друга її місце заступає…