Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 77

— Що ж усе танцювати та танцювати,— крикнула одна реготуха:— якби ви нас, дяче, повозили ще!

— Бач, чого сучі дочки захотіли! Бач, чого їм заманулося!— взявшись у боки, каже дяк.— Шукайте санчат, повожу вже… Один тому час, що батько в плахті!

Де взялися й санчата. Витягли дяка з шинку надвір, запрягли; насідало молодиць повнісінькі санчата, ще й зверху; дяк аж угинається та самотужки пре, а молодиці— співають та вигукують, як на весіллі… А це одна як схопиться, як підбіжить до дяка.

— Нема, дяче, місця! нема, дяче, місця! Ну, я сяду верхи! Повози й мене!

— Сідай, бісова!— кричить дяк, перегнувши спину. Молодиця скочила; дяк не здержав, поточився, упав; молодиця зверху… Другі позскакували з санчат та й собі туди— пхаються, падають… А чоловіки: «мала купа! мала купа! на купу! на купу!..» Навалило молодиць стільки, що трохи дяка не задавили. Витягли його— ледве дише… Регіт, ґвалт… Здуріло село!

Гульня розв’язала язики, розбуркала зомлілі, пригнічені душі, розкорписала ті врази, що глибоко крилися в серці… Серед гульні згадали піщани й за два роки…

— А що ж це воно, братця?— заводить хто з кріпаків:— це так— два роки робили та й дурно?!— Авжеж, дурно!

— Чого ж дурно? Адже цар дав волю: живи, де хоч, роби, що знаєш… Ну, щоб, бач, уже не зовсім і їх обійти— неситу ту прожир: «поробіть, мов, люди добрі, ще два роки,— хай уже вони звикнуть за цей час з думкою, що вас не буде!» Та як же він дума: ми йому ці два роки дурно робили? дурно втрачалися?.. Адже якби я до хазяїна став, то рублів би сотню заробив… А в його?

— А так: робив-робив, та й виженуть з двору в три вирви…

— Ні, чорта з два! Мені рощот давай… он що! Ми знаємо ваші каверзні… Буде того, що над нашими дідами та батьками знущалися та з нас воду виварювали… Заплати ж мені хоч за ці два роки!

— Заплачу… наставляй кишеню!— сміявся другий, тверезіший.

— Чого ти смієшся?.. І заплатить! Піду скажу: давай рощоті— і дасть…

— По гамалику…

— Чого по гамалику?.. А в Побиванці? га, в Побиванці?.. Адже дав? Хати дав, грунти дав… Затялись в одну шкуру: давай рощот!— і дав… Брат рідний дав; а наш би то й ні?.. Еге! Якби ми не такі дурні… А то— сидимо собі мовчки, мов не про нас річ… Рощот давай! в одно слово: рощот!

— Толкуй…

— Дурню, а не толкуй!

— Ти сам дурень… Залив очі та сам не знаєш, що верзеш…

— Що ж я верзу?.. кажи: що?— сучиться п’яний.

— А то… що як почує хто та шепне туди… Ти знаєш, яка він сила?.. Буде ще!

— Що ж мені буде? Нічого не буде, бо правда! А ти все-таки дурень…

— Не дури лишень, бо щоб сам не здурів…

— А що, битимеш, може? Битимеш? Ну, бий!

— Хай тебе лиха година поб’є без мене! Одчепись, сатано!

— Ні, бий!.. Сякий-такий сину, бий!..

Та й підставляє лице. Супротивник осувається назад, наставивши обидві руки, щоб, бува, з п’яних очей, не креснув зачепа… Люди збігаються з усіх боків, оступлять, дивляться— що далі буде.

— Бий, кажу!..— кричить перший та хвіть другого по пиці… Той— здачі. Зчепилася бійка… крик… ґвалт. Насилу розборонили люди та й ведуть знову в шинок «мирову пити», щоб справді не дійшло, бува, до того… Хто винуватий, хто правий? гаразд не знав ніхто… У кожного була думка, що добре б і рощот одібрати; був і острах того… «А як не дасть, та ще… не доведи боже, щоб гірше не вийшло!»

Одначе горілка взяла своє. Чим далі, то все більше й дужче виступала правда першого; а острах другого нехаяли, як легкодухого чоловіка. Зашуміло село, як на пригру бджоли; сміливий і несміливий збиралися в купи, гомоніли, радились, змагались… І ходили до жида в шинок могоричу пити…

Минуло водохрестя. Час би за роботу братись… Та чи до роботи, коли день у день зберуться або в шинку, або й так де, та одно тільки й чути: рощот та й рощот… Піймали раз одного з Побиванки. Розпитують: чи дав двори? чи подарував хати?..— Дав, подарував!..

— Бач!..— в один голос:— значить, наш дурить! Коли ж так,— не діжде!

Назавтра, ще чуть стало сіріти, зібралися коло волості та взяли старшину з собою і пішли до пана у Красногорку.

Прийшли; стали у дворі коло ґанку— повнісінький двір, нігде голки просунути; послали просити лакея, щоб сказав панові; обіщали навіть «на табак» лакеєві, коли

швиденько панові скаже.

Василь Семенович ще спав і з ліжка почув щось за гомін, за топіт. Він подзвонив лакея, розпитав, що то. Той сказав. Наче хто голкою шпигонув вельможного пана,— так він прожогом скочив з ліжка; звелів подавати мерщій убрання; випив нахватку стакан чаю і, не глядя на те, що жінка, ламаючи руки, благала не виходити, вискочив з хати— червоний, сердитий…

Він догадався, що це недаром ціла піщанська громада присунула,— та думав своєю сміливістю зразу її осадити.

— Що вам треба, піщани?— сказав він, хоч грізно, але здержуючись. Піщани поздіймали шапки; кланяються.

— До вас, пане…

— Чого?

— За грішми, пане…

— За якими грішми?— скрикнув пан і глянув гостро на громаду.