Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 89

Такий і цілий день був перед тією ніччю. Прокинувся ранок та, не поздоровкавшись з світом ясного сонця, закутався у сивий туман, повився густою, як драглі, парою й повис над чорною землею. Незабаром і день настав— хмурий, невеселий; а там— і ніч налягла. Люди, мов тіні, снували у тому тумані, не бачили одно одного на п’ять ступнів; голос не сягав далеко, як під ясну годину, а тут же, в тій парі, й зникав… Важко, сумно, журливо.

А Чіпка, наперекір світові й людям, якийсь веселий, радий. Знай, насвистує крізь зуби веселу пісню, попихкуючи люльку. Робив він у хліві корито для свиней. За цілий день і в хату не навернувся. Насилу Мотря докликалась обідати, як уже вечоріти стало.

— Що це ти, сину, так пристав до того корита, що й їсти забув?

— Та день веселий удався, мамо,— одмовив Чіпка, усміхаючись.

— Ну, вже веселий!.. Душі живої на улиці не побачиш.

Пообідав Чіпка та й знову у хлівець до корита. До самого смерку робив. Уночі вже увійшов у хату, впоравшись по хазяйству.

— Я, мамо, не буду вечеряти,— промовив, накинув на плече сірячину і хутко вийшов з хати.

— Куди ти, сину?— питає його навздогін Мотря.

Та сина— поминай як звали!

Мати повечеряла сама собі, лягла спочивати.

Чіпка, вийшовши з двору, повернув прямо у поле. Одійшовши, може, з верству од села, стулив пальці, приложив до рота і завив, як пугач. Далеко-далеко роздалось навкруги те журливе пугикання. Нігде ні одклику, ні одгомону,— тільки собаки завалували на селі.

Чіпка пішов далі. Одійшовши з гони, знову завив. Здалека щось обізвалося до його— мов другий пугач. Чіпка побіг прямо ріллею на голос. Ще раз завив; знову одгукнулося йому тим же заводом, тільки уже ближче. Незабаром заманячили в сивому тумані якісь темні тіні.

— А хто там?— обізвався чоловічий голос.

— Пугач!— нарозтяг гукнув Чіпка.

Тіні почали ворушитись, наближатись, більшати. Видно стало людську постать. Ще далі— Чіпка пізнав Лушню, Матню й Пацюка. З ними ще було чоловік

п’ять невідомих.

— Добре здоров’я, панове товариство!— привітав їх Чіпка.

— Здоров!— одказали на його вітання.

— А що, пани-браття: де сю ніч будемо рибу ловити?

— Де більше влову,— одказав хтось.

— Та ще не знаємо, Чіпко,— каже Лушня.— Ось ці радять у Ставище до Гершка; а ти, либонь, хотів у Красногорку до пана?

— Та чи до Гершка, то й до Гершка: мені все одно!— одказав Чіпка.

— А в тебе ж струмент є?— пита його один з незнайомих братчиків.

— Ось у мене струмент!— Чіпка показав кулака.— Покоштує раз— удруге не схоче; а як улучу— не встане…

— Не дуже лишень ударяй на те, козаче,— обізвався високий натоптуваний чоловік.

Чіпці здалося, що він десь цей голос чув, та не згадає де.

— Та ви ще не знаєте його,— каже до товстенького чоловіка другий, у московській одежі.— Як були ми в останній раз на погулянні, то він не пізнав мене у темряві та як уцілив своїм струментом по голові,— то я й очі витріщив…

— Ну, нам такого й треба!— одказує товстенький чоловік.— Тільки знай— у нас така установа: все, що не добув, на рівні часті паювати; а як піймався— хоч на шибеницю: знать, мов, не знаю, відать— не відаю!

— Ге!..— одмовля Чіпка.— А у нас ще й така: коли піймавсь, то й не животіти тобі… У тюрму влізь та задави, щоб не видав часом.

— Наш! наш!— загукали кругом, плещущи в долоні, як чорти.

— Ну, а тепер до роботи… Гайда!— крикнув товстий чоловік, рушивши перший. Другі— за ним слідом.

Пройшли вони ще, може, з гони— і наткнулися у темряві на дві повозки. Коло коней стояв якийсь незнайомий чоловік.

— Щоб вас чорт побрав! щоб ви вилопались!— лаяв він.— Ждав-ждав, уже й спав— нема… як у воду попадали. Уже мав був додому вертати…

— Не журися! Довго ждали, та добро придбали,— каже йому товстенький чоловік, указуючи на Чіпку.

— От, не видав!— одказав незнайомий та, не глянувши на Чіпку, перший скочив на повозку.

За його приводом побралося усе товариство то на одну, то на другу… Швидко вони покотили полем— тільки кінські підкови хляпали та калюка на всі боки розбігалася од прудкої їзди…

Перед світом вертало дві повозки— прямували навпростець до Гудзевого хутора. На них— повно наших рибалок. Деякі лежали та спали; деякі так хилялися— дрімали; а два— поганяло. Доїхали до двору. Товстенький чоловік скочив з повозки, підійшов до хати.

— Явдохо! Явдохо!— гукає під вікно.— Відчини! «Це ж москаль?!— подумав здивований Чіпка.— Я-бо й чую, знайоме щось… Так бач, чого він багатіє та щороку строїться?!» Блиснуло світло у щілину віконниці; скрипнули двері; брязнув цеп біля воріт; кинулись собаки. Ворота розчинилися. Повозки під’їхали до рундука, стали.

— Ну, тепер у хату, пани-молодці!— каже москаль:— повечеряємо. А ми з Сидором коней розпряжемо.

— Давай, розпрягём!— одмовив Сидір по-московській і скочив з повозки до коней.

Повставали й другі з повозок, посунули у темні сіни, а потім— у хату, звідки світилося світло. Чіпка іде за другими, не пам’ятає сам себе: його обхопили і страх і радість… «Може, тепер вона не пізна тебе? забула вже?.. А може?..»