Хлопці від Катеринки
- Покальчук Юрій Володимирович -Вийду я на гopy,
Гляну на село,
Шиє мати торбу,
Їду в ФЗУ.
(народне)
Катерина була щаслива. Вона носилася з Петровим листом по всьому місту, читала його усім своїм подругам і знайомим, часом майже випадковим людям, бо не могла подолати своеї нестримної радості життя.
Петро живий, скоро приїде додому, війна закінчилась. Перемога. Початок літа, липень шумить запашними весняними кронами дерев, життя буяє. Матері і жінки плачуть над похоронками і повідомленнями щодо пропалих безвісти бійців Великої Вітчизняної, а її чоловік живий, здоровий і днями вертається з госпіталя додому.
Пише, що важко контужений, що лікують його вже місяць, але скоро лікування скінчиться, його випишуть, і він повернеться на рідну землю. Контузія в нього однак поважна, так що невідомо, як у нього зі здоров’ям буде далі.
Та що там — раділа Катерина, та йому всього лиш двадцять дев’ять, все мине, яка там в дідька контузія, головне, що живий, та й не каліка, очухається на домашніх харчах, і все буде добре. Заживемо! Ой, заживемо, нарешті заживемо, як люди! Війна таки врешті скінчилася!
Вони одружилися перед війною. Катерині було двадцять, Петрові двадцять шість. Чому вона не завагітніла одразу, сказати важко, бо з ліжка вони вилазили вранці потомлено і неохоче, а лягали завжди енергійно і трахалися так, що аж за вухами лящало.
Того щастя і вистачило їм тільки на півроку. Війна вдарила по жигпо усіх так, що на війні не хотілось про пережите багато говорити. Пережили, і так всі знали, що було і як було. А появлялися каліки, інваліди різних груп, безногі і безрукі молоді хлопці. На базарах появились ті, хто просив милостиню, аби вижити. I почалось повоєнне життя, радісне і жахне, бо у багатьох була втрачена молодість і радість життя, і всередині лишалось відчуття, що ти вбивав, щоби тебе не вбили, і ти жив, убиваючи. Ти був воїн, боєць, ти був потрібний. А зараз — ти вже просто халіка безногий, і життя від тебе відвернулось, які би там пільги чи пенсії тобі не світили. А світили ще ж далеко і не всім.
Дарагая мая, я калєка,
Гарячо і любімая мать,
Атарвалі мнє полчелавєка
I аставілі так умірать…
Це звучало в п’яному трагізмі на базарах і біля пивничок і забігайлівок, де просто і легко наливали по чарці, по війні все було можна і не можна.
Бо скільки вже сиділо в таборах Воркути і Норильська, Магадана і Колими тих, хто потрапив у полон і кого потім «звільнили», скільки за невдало сказане слово, за якийсь непродуманий юначий крок потрапило у штрафбати, а в інших позаду стояли заградотряди, які стріляли у своїх, коли ті кидалися відступати перед переважаючою силою ворога.
Але в кого була біда, в того була, він про то зараз мовчав, бо Перемога витворила всеохоплюючу, нехай і позірну для багатьох, але радість у всій країні і сподівання на краще, як при кожному святі.
Катерині стачило глузду вчасно переховатися, аби її не забрали на роботу в Німеччину. Якось дотягла до сорок четвертого, коли в Україну вже увійшла Радянська армія і німців погнали далі.
Все поволі починало налагоджуватися, от тільки ночами їй снився Петро і їхнє колишнє життя, і трахатися їй хотілося, аж рота зводило, і вона сама себе, як могла, ночами доводила до закінчення, але так хотіла, так хотіла вже чоловіка, отого великого і потужного стрижня, який будив у ній цілий світ емоцій і відчуггів, з яких залишилось тільки самотнє відчуття незакінченості і умовні самодрочки, які давали тільки тимчасовий передих.
Коротше, Катерина була без хуя, як без рук, як казала її подруга Настя, яка теж хотіла трахатися, але не так шалено, як Катерина. Бо ця просто марила про чоловічий стрижень, вже геть божеволіючи, і дивилась на кожного чоловіка тільки як на особу зі стрижнем для трахання.
А чоловіків було довкола мало.
Якби то у великому місті, то когось би вже собі знайшла, якось би вже там туди-сюди може б і перетрахалась, для годиться, і для того, щоби поцька не заіржавіла, але ж тут, курва, все на виду, перейдешся вулицею, і так всі все бачать, куди, хто і що.
Батьки ще живі-здорові, Богу дякувати, але під самим містом в селі, чи не шодня до неї навідуються, а вона до них.
Петрові батьки, однак, померли обоє в час війни. Батька забрали німці ще в сорок другому, і невідомо, що з ним сталося, а мати, вже старша пані, з того всього хворіла довго, і одного разу в голодний сорок третій тихо померла, і Катерина її поховала і лишилась у хаті сама, і тугувала за Петровими старими, як за рідними, бо зжилася з ними, і самій було їй непереливки.
Хата їхня стояла на околиці міста, і Катерина ґаздувала тепер там сама, крутилась і на базарі, щось продавала від батьків із села, щось перепродуваіа, одне слово — жила.
I коли прийшов лист від Петра, вона була на сьомому небі. Є Бог на світі. От ні з ким вона не трахалась усі ці роки, от поводила себе чемно, як гарна дружина, чекала чоловіка з фронта. I ось — нагорода, живий і приїде, і все буде добре.