Хронотонна Ніагара - Сторінка 7

— Давайте спробуємо. Це продовжить нам життя, а значить дасть можливість…

— Так, так, ми одержимо багато нової інформації!

Приготувалися до перевантажень, ввімкнули. Корпус корабля затремтів, наче жива істота. Двигун поступово набирав потужності, але — парадоксально! — на швидкості ракети це не позначилось зовсім. Стежили за приладами, дослухалися, чекали наростання швидкості, коли тіло починає з більшою і більшою силою притискуватись до сидінь. Всього цього не було! Швидкість ракети не змінилася ні на йоту.

Арі вимкнула головного рушія, натомість запустила гальмівний, що на носі ракети. Хвилини напруженого чекання… і ніяких змін!

— Є над чим замислитись, — обізвався Альга.

— Це вже не потік, а водоспад…

— Космічна Ніагара…

— Куди ж нас несе?

— Мабуть, нас захопило силове поле Центру Метагалактики…

Голос Арі ослаб, дихання різко почастішало.

Ввімкнула оглядовий екран — жодної світлової цятки, жодної рисочки. Темрява, чорнота! Незабаром ця густина почала заливати й ракету, Арі відчувала її обличчям, шкірою. Потьмяніли, а потім і зовсім погасли плафони, потонули в щільному мороці екрани осцилографів…

— Альга, Альга, ви що-небудь бачите?!

Мовчанка. І чорна німота.

— Ви щось бачите чи ні?

Невже відмовила сітка зв’язку? Чи, може, Арі тільки думає, а не вимовляє слів? Так можна збожеволіти…

— Альга, любий, милий, ви мене чуєте?

Нарешті вловила тонюсіньке, як волоконце:

— Чую… перебої… шум…

Розділені тонкою стінкою каюти, обоє раптом відчули поміж собою безодню. Це було жахливо — опинитися в надрах безбережної, непроникної космічної ночі.

«Чи я ще живу? — думала Арі. — Чи, може, це тільки спалах підсвідомості? «Сатурн», зорі, Земля, галактики — об’єктивна це реальність чи, може, марево, сон, якесь видиво?.. Треба керувати роботою мозку… керувати… Всесвіт проціджується крізь нього — як тут покеруєш? І все-таки не здаватися, не здаватися… Певно, це магнітне поле Центру Метагалактики… Хоча чому обов’язково магнітне? Воно має зовсім інакшу природу, зовсім інші параметри… А які? Ну, це вже ти забагато хочеш знати одразу. Може, тут генеруються хронотони. Для всього Всесвіту. От нас і захопила хронотонна Ніагара…»

— Альга! Альга! Я вас люблю, Альга! Ви чуєте? Я вас люблю!

У відповідь щось зашелестіло, а може, їй тільки здалося, їй наче полегшало, авжеж, полегшало, тепер вони близько, поруч, ну звичайно ж, поруч… «Який він хороший, цей Альга… Милий, смішний… Закоханий… Я це відразу помітила, відчула з першого знайомства. І чому він… була ж мить… яка гарна мить… могла стати вічністю… Закоханість…»

— Альга! Я вас кохала!

Довго дослухалася, та мікрофони навіть шурхоту ніякого не передали. Знесилено відкинулася на своє сидіння, але його м’якість не дала полегшення, тіло зробилося важучим, і вона подумала, що вже не вистачить сили підвестися. Може, це вже і є смерть? Важко зітхнула і опустила повіки, щоб у такий спосіб захиститися від темряви.

Промінчик! Ласкавий, нечутний, зовсім безтілесний промінчик торкнувся обличчя, і Арі прийшла до тями.

Розплющила очі — світло. Ах, яке світло навколо! Не сліпуче, не різке, а м’яке і ніжне, воно, здається, проймає тебе наскрізь, пронизує кожну клітину тіла. Легко, гарно-прегарно…

А звідки воно ллється? Арі дивиться на ілюмінатор, на екрани — все, все світиться, усе сяє, здається, світло проникає навіть крізь корпус ракети; так так, видно геть навколо — і в боки, і вгору, і вниз — звідусюди плине світло. Грандіозна світляна сфера, і вони в ній, у її серцевині. Он подекуди ще чорніють промивини — крижані очі космосу, та ось вони вже зникають за темно-лазуровою запоною.

Ах, як прекрасно!

— Альга! Ви бачите?

— Так, Арі!

— Ходіть сюди, Альга, ну, та швидше ж бо!

Гульк — а він уже поруч, біля неї. Увесь осяйний, опромінений.

— Яка ви… прекрасна, Арі! Ніби зіткана вся зі світла…

— Ви теж пройнятий сяйвом, Альга. Тут все не так, як там…

— Там? — з усмішкою наголосив Альга.

— Ну, звичайно, там — поза оцією сферою, поза Центром Метагалактики.

— Я так і сприйняв. Авжеж, ви маєте рацію, тут діють цілком інші закони.

— А крізь який морок ми пробилися сюди!

— Там я вважав, що космос приблизно однаковий у кожному своєму об’ємі, а тут… зовсім інші характеристики..

— Ви не шкодуєте, що вирушили в цю мандрівку, Альга?

— Усе наше життя — мандрівка, безперервна подорож від незнання до знання. Ех, та що вам казати, Арі, ви ж сама… ви ж інакше життя й не мислили! А я… коли б я шкодував, я не був би філософом!

— Тепер ми будемо завжди разом, Альга, завжди-завжди, вічно! Я вас дуже кохаю, мій любий філософе.

З подивом і захопленням дивився Альга на свою нерозлучну супутницю і не міг вимовити й слова.

Після того, як розвідувальна ракета щезла в безвісті, «Сатурн» безперервно посилав сигнали в навколишній простір. Ці електромагнітні хвилі докочувались аж до самісіньких околиць Центру Метагалактики, але в самий Центр, де перебували Арі й Альга, сягнути не могли — гасли, безслідно зникали.

Через п’ятдесят років маяк вимкнули, вирішивши, що відважні дослідники загинули. На борту «Сатурна» встановили спеціальну хронотонну обсерваторію.

-------------—
Примітки:
[1] Парсек дорівнює 3,26 світлових років.