Людина - Сторінка 3

- Кобилянська Ольга Юліанівна -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Так говорив він часто, а часом ще більше. А пані радникова знала, що всі ті «об’ясняючі» розмови відносились до неї, бо вона поборювала ту модну, божевільну й деморалізуючу хоробу на кождім кроці. Для того й ненавиділа вона його з цілої душі, всіма нервами її величезного материнського серця! Для Герман-Євгена-Сидора не мав він ніколи приємного погляду, ані доброго. слова. Він важився прибирати позицію й манери ментора, неначеб вона його осе коли-небудь просила або її чоловік, радник, хоч би одним звучечком!!. Нечемний!.. Із своєю великанською постаттю, густою русою гривою видавався він наче фірман біля ніжної граціозної фігурки Германа-Євгена-Сидора…

Одного разу роззухвалився навіть він до того ступеня, що вичитав йому в брутальний спосіб літанію[7]. Вона лиш припадком зачула остатні слова плебейської проповіді й то, власне, коли вступала в малі офіцини[8], в котрих мешкав хлопець, але забути їх вона ніколи не зможе!

— Наколи б я мав вас у руках, ви, нікчемний, з глибини душі зненавиджений хлопче, — сичав він, — може, й удалось би мені вас ще видобути з сього болота, в котре ви як-небудь, ще такі молоді, залізли по вуха; а так ідете чимраз дальше до згуби! Тепер…

— Ви не маєте мені нічого розказувати, нічого приписувати! — боронився Геїрман-Євген-Сидор. — Зрештою іду зараз до Олени й розкажу їй, як чемно вміє говорити апостол жіночий.

— Безвстиднику! — закипів молодий чоловік. — Зрештою йдіть! Вона буде тішитись, коли довідається про аванс свого брата, котрий їй і без того наводить безсонні ночі.

З тої хвилини давала вона (радникова) йому при кождій нагоді зрозуміти, що його присутність їй ненависна; а він (наколи вже йому надто було) блід, однак — мовчав, чого вона ніколи зрозуміти не могла, і — з’являвся наново…

Так зітхала пані радникова не раз з глибини серця, згадуючи згубні химери своїх доньок. Могла однак говорити й думати, що хотіла; могла невтомимо нагадувати донькам границі жіночого світогляду, — все було. надармо. Вони оставалися вперто при своїх фарсах і носили голови інакше, як випадало донькам ц. к. радника лісового…

* * *

Був пізній ясний вечір і вже по великодніх святах. Мале містечко утихло, і виразно було чути шум гірської ріки, що прорізувала місто. Воно лежало в долині, а по обох сторонах підіймались величаво гори — Карпати. У мрячну синяву сповите верхів’я, освічене магічним світлом місячним, викликувало чудні тужливі чуття в людській груді…

З одної малої незначної хатини вийшли Олена і Лієвич. Вона довірливо сперлась на його рамено, і обоє звернули в одну з тихих улиць.

— Який нині чудовий вечір, Стефане, — промовила вона стиха, поважно. — Наче б для тебе бог наказав супокій, щоб ти його міг подивляти ще востаннє в цілій супокійній красі!

— З тобою, Олено. Що він мені без тебе? Який я щасливий, що перебув з тобою остатній вечір. А все ж таки, — додав він трохи згодом, — мішається з сим чувством важкий сум, коли подумаю, що вже завтра мушу від’їжджати від тебе, і то на два роки!!

Її пройняла легка дрож і вона з нервовим посміхом сховала золоті коси глибше під хустку і, пригорнувшися ближче до нього, мовчала…

Він похилився вперед і заглянув їй в очі. Вона видалася йому блідою.

— Ти не кажеш, Олено, нічого? — питав він стиха.

— Не можу говорити, Стефане… Буду тобі писати.

— Однак я хотів би, щоб ти говорила. Хочу чути твій голос. Хочу його чути до останньої хвилини!

— Може, тобі зложити присягу вічної любові й вірності? — питала вона його з вимушеним усміхом.

— Ні. В присяги не вірю. Ти се знаєш. Вірю лише в силу любові. А ти ж мене любиш… ти! — сказав він з. утіхою, з трепещучим щастям у голосі. — Скажи! Я хотів би ще раз се почути!

— Люблю! — сказала вона, майже сміючись.

— З першої хвилини? — питав він у недовірчивім. тоні, а гучний усміх промайнув по його обличчю.

— Так, Стефане, з першої хвилини, коли тільки я переконалась, що ти говорив правду, а не так, як багато мужчин, як взагалі так багато людей, не боявся ніколи і нічого.

— А з другої хвилини?

— З другої… що був дійсно цілою людиною, не дробився в кусники для всіх і нікого, не гнувся, а прямував. беззглядно до одного, до праведного; що задивлювався на жінок не очима нинішнього брудного егоїзму, а людини людяної…

— А з третьої, рибчино?

— З третьої… коли переконалась я… ах, що! — перервала нараз жартівливо. — Пощо казати? Щоб ще став зарозумілий, як другі, що далі вже не будуть знати,. що з собою починати, як поводитись, яким чином доказувати, що ось то вони!.. Ах, як вони мені всі збридли!!.

— А з четвертої?

Вона сміялася тихенько.

— Що не чути було від тебе помад та пахощів на милю, що — «пардон» — не обертав ти себе в якусь модну малпу. Великий та здоровий, — жартувала вона, — стояв мій «пан і король» між блискучим, вигладженим гуртом і не знав порядно гуляти кадриля, а ще менше у відповідній хвилі прискакувати до дам із плащем і рукавичками. Наче справдішній московський медвідь!