Людина - Сторінка 4

- Кобилянська Ольга Юліанівна -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Обоє сміялися.

— Якби то так тебе твоя мати почула! — обізвався він.

Вона здвигнула плечима.

— Я мовчу, бо мене не питають. Наколи б спитали, сказала б правду.

— Я знаю, що й ти не боїшся. Тому й вірю тобі, голубко, однак мені досадно, коли згадаю, що твоя родина мене не терпить, їм може забагнутись присилувати тебе, щоб ти вийшла за когось другого, що, по їх думці, гідніший доньки радника!

Вона розсміялась.

— Присилувати, Стефане? Хто може мене присилувати? Мізерна гордота моїх родичів? Іди ж бо: пригадай собі лучче, що я тобі казала, коли мовила, що стану твоєю.

— Се я добре пам’ятаю, Олено. Казала, між іншим, і те, що не могла би-сь без любові ні до кого належати, хіба би-сь перестала чувствувати. А тоді, — казала, — людина що?

— Бачиш, Стефане? — обізвалась вона тихо, — природа каже правду, а супроти неї йти, значило б те саме, що звертати зброю проти себе.

— Вони, може, будуть тобі яку partie brillant[9] надставляти, а не що б ти хотіла! О, Олено, і залізо ломиться!

— Так ти не віриш мені, Стефане?

— Вірю.

— Чому хочеш мене переконати, що могла би-м за другого вийти?

— Бо ти також людина…

Вона висвободила свою руку з його і гордо повернула голову.

— Ти думаєш, я належу теж до тих, котрі уперед спокійно важать становище і всі обставини якоїсь там людини, все розміркують, а наколи все гарно згоджується, починають любити? Думаєш, що можна би у моїм серці любов штучно виплекати? Стефане, — почулось трохи згодом докірливо, — думаю, що ти повинен мати нині для мене інші слова, а не себе і мене мучити сумнівами.

— Прости мені, Олено! — просив він пристрасно. — Однак гадка, що ти могла б належати до другого, а не до мене, доводить мене до краю, і я не зношу її простої

— Успокійся, любчику! — прошептала вона лагідно. — Вір у мою любов. Чому не мучусь я, що протягом двох років могла б і тобі інша сподобатись? Адже й ти лиш людина! Тебе в’яже лише любов до мене. Інших обов’язків не маєш супроти мене; наші заручини — тайна.

— Я, Олено, я! Зі мною річ інша. Я паную над обставинами й тому можу сказати, що від мене залежить моя доля. Жінка однак, вона тепер полишена на волю долі…

— Дійсно, — сказала вона з вимушеним усміхом. — А так були б ми вже з сим і готові, і могли б о чімсь мудрішім поговорити. Вже недалеко до дому, — додала тихим голосом.

— Ні. — І обоє замовкли.

— Але ти будеш часто писати… — перервала вона перша тишину.

— Буду. Буду провадити для тебе дневник, а при кінці кождого місяця посилати.

— Вони, може, прецінь скоро проминуть, ті два роки, Стефане?.. — її голос краяв його серце.

— І для чого б ні, серденько? Один рік у В., а другий, коли буду асистентом… Не клопочись, а бережись лише. Оставайся фізично сильна, а тоді все легше перебувається.

— Я буду берегтись, — відказала вона лагідно і слухняно. — Я й тепер сміюсь моді в лице. Але ти, Стефане, бережись і ти… ах!

— Що, любко?

Вони станули й споглянули на себе. Обоє були бліді.

— Ми вже дома.

— Навіть і не завважив, — відповів він придавленим голосом.

— І мені не здавалося, що так близько… З її побілілого лиця горіли стривожені очі. Приступила близько до нього.

— Бувай здоров, Стефане! — і, вхопивши його за руку, сильно стиснула. — Пам’ятай про мене… — шептала в несказанному зворушенні. — Чуєш? Пам’ятай!!

— Олено!

Він пристрасно притис її до серця. Опісля цілував мало що не кождий палець. Ледве замітив, як ухопила його за руку й теж цілувала. Він злякався, а вона скричала з болю. Одночасно опустила голову на його груди й заплакала.

— Сили… дорога дівчино! — просив він беззвучним голосом, а в горлі неначе давив його корч.

— Боюсь о наше щастя! — простогнала вона ледве чутно.

— Я… я… ні… — відповів він. — Ми ж любимося.

— Любимося, Стефане, любимося…

* * *

Будучина настала. Вона приволіклась і знічев’я уставилась, довго й гаряче дожидана й тисячний раз проклята, з своєю чудною барвною мішаниною горя й утіхи. Радникові нанесла вона чимало жури й болю. Особливо «світило родини» наводило немилосердно хмару за хмарою на безжурну голову пана радника і його жінки. Як скоренько, здавалось добрій женщині, пройдуть шкільні роки! Як легко осягне становище придворного радника!

Сього бажала вона за всяку ціну в світі! Однак інакше склалося.

Почавши від найнижчих класів, треба було для Германа-Євгена-Сидора тримати домашнього інструктора. І як-небудь пан радник з професорами жив на найліпшій стопі, через се дім його був для них кождого часу отвертий; все ж таки Герман-Євген-Сидор приносив кождого півріччя чимраз то гірше свідоцтво. При таких нагодах змінялись любов і пестощі вітця в скаженість. Поводився наче божевільний і був би роздер сина, коли б не сестри. Небоги мали вже сховок, в котрім держали хлопця доти, доки лютість батька не минула, і він знов у сердечний, супокійний спосіб не запитував про «дитину». Тоді брала мати на себе тяжке завдання настроювати батька на «добре», вставляючись за ним гаряче.