Лихо давнє й сьогочасне - Сторінка 3
- Мирний Панас -— Тату, ви б за Лазорчихою збігали… може, вона одшепче, одчитає, — плаче Марина.
Лазорчиха живе аж на другому краї села. А вже північ, поки додибаєш туди та відтіль — світ буде. Федір все-таки побіг. Уже зоря займалася, почав край неба червоніти, як Федір вернувся додому один: Лазорчиху взяли в друге село бабувати.
Перед світом Хівря затихла, голосу не одведе, тільки мутними очима поведе, наче хоче чого попросити, та не зможе.
— Може, тобі пити хочеться? — питає Федір, підносячи Хіврі кухоль з холодною водою.
Хівря глянула й одвернулась, а Марина, припавши до неї головою, заголосила… Почало сонце сходити. З-за гори, з-за лісу показалося його блискуче кільце, й пучок золотого проміння, падаючи довгою ниткою на землю, розсіявся на горі по травиці сизо-золотим пісочком. Досяг той промінь і до Проценкової хати, прокрався через помутнілу шибку й застрибав на клунках, що лежали на полу в кутку, золотими зайчиками. Він, здається, нагадував, що пора за ті клунки братися, в поле поспішати. Федір перший те помітив і наче знічев’я кинувся.
— Ану, годі тобі! Час у поле — опізнимося, — промовив він до дочки, беручись за клунок.
Дочка глянула на матір, потім на батька і знову перевела очі на матір, немов питалася: на кого ж її кинемо, як її саму зоставимо?
— Що ж я вдію? — сердито скрикнув Федір. — Не понесу ж її на руках за собою! Збираймося, ходімо, бо лановий як запримітить, що нас немає, буде халепа!
Марина підвелася, набрала кухоль свіжої води, поставила в головах біля матері, подивилась на неї, узяла свій клунок на плечі и повагом потяглася за батьком. Шлях на поле йшов яром, понад панським садком. Федір з Мариною, похнюпившись, плентались мовчки; Федір — попереду, Марина — за ним. Сонце, піднявшись височенько, стиха гріло; пташки співали в панському садку, коники сюрчали в траві; а вони, не примічаючи того нічого, йшли одно за другим, нога за ногою, похмурі та понурі.
Минувши ярок, шлях повертав геть круто поза садком, зникаючи в безкраїй далині широкого та просторого, як море, поля, де вже колихалися купками женці.
— Ох, лихо! Он уже й на постать стали, — промовив Федір і придав ходи. Марина за ним приспішала.
— Ей, стій! — донісся до них гучний голос із саду. Вони озирнулися. На окопі з’явився пан і, перескочивши через рів, чесав прямо на їх.
Федір незчувся, коли в його клунок вислизнув з рук і посунувся по спині додолу; обома руками мерщій ухопився він за шапку й трохи не з чубом зняв її з голови; лице його зблідло, він увесь тремтів, мов у лихоманці. За ним зігнулася Марина з клунком за плечима та так і заколіла.
— Здорові! — промовив пан, наближаючись до них. Федір і Марина нічого не одказали на те вітання; у
Федора тільки мишка забігала на спідній губі та од ляку перекосилися очі.
— Куди се вас бог несе? — питає Олексій Иванович.
— Пшениці жати, паночку! —обізвався Федір, низько вклонившись, і зразу засипав:— Винуваті, паночку, опізнилися… Жінка занедужала. Не знаємо, що з нею й сталося. Любісінька-милісінька була вчора, а вночі… твоя, господи, воля!.. Винуваті, паночку, запізнилися. Простіть на сей раз — і пожалуйте, і помилуйте… Не самохітно то, случай такий випав, не доводь його, господи, нікому! — одно плескав Федір, збираючись кинутись перед паном навколішки.
— Та годі тобі! — каже Олексій Іванович, — Не об тім тепер річ. Я сам до тебе з просьбою. Будь ласка, не одкажи… Бог послав мені сина, йди його охрестити.
— Паночку! — скрикнув Федір, повалившись Олексію Івановичу в ноги, — От бог свідок — жінка занедужала!..
А Марина, мов голодна чайка, на все поле заскиглила.
У Олексія Івановича блиснули очі.
— То що, що жінка недужа? — спитав він грізно. — То через те тобі не можна дитини охрестити? То ти хреста цураєшся?
Думки не думки, а якісь розпуджені уривки думок носяться у Федоровій голові… «Дитини охрестити… Хреста цураєшся… Якої дитини? Якого хреста? Ох, похристить оце він нас— довіку будемо знати’..»
— То ти не хоч, питаю? — ще грізніше скрикнув Олексій Іванович.
— Де вже його, пане, не хотіти? Ваша воля — ваша й сила! — покірно одказав Федір, підводячись з землі.
— Я тебе не силую, чоловіче! Я прошу тебе! — каже ласкаво Олексій Іванович. А в Федора від тієї ласкавої мови серце замирає.
— Паночку, — зітхнувши важко, вимовив він, — хай уже я один в одвіті буду… Он дочка в мене… Пустіть Її, лебедику!
— Дочка? І гаразд, що дочка! Хіба дочці не можна з батьком кумувати? — питає пан.
— Вона молода, паночку, дурна!.. Як батько накаже, то як його не послухати? Простіть на сей раз…
— Та чого ти просиш, дурню? — не второпав пан. — Я тебе до себе в куми прошу… Чув? У куми! Бог послав мені сина. Прошу тебе охрестити. І дочку прошу, — каже йому Олексій Іванович.
А Федір дума: «Ох, знаю я, у які-то куми ти просиш мене з дочкою. Знаю! Хвалилися люди, що якусь нову машину придбав, щоб сама клала, роздягала, держала й шкуру спускала… То-то тепер, видно, її на світ народив та й запрохуєш охрестити». І Федір важко та тяжко зітхнув, немов хотів витхнути разом із зітханням і душу-