Лихо давнє й сьогочасне - Сторінка 4
- Мирний Панас -— То ходімо до хати, — каже пан. — Поки се та те, поки зберемося, то тим часом і священик прийде. Я за священиком вже послав.
Іде Федір за паном у двір — серце тремтить, душа не на місці. «Якби-то се молодий та сам, — дума він, —дременув би убік — хортами б не нагнали! А тепер?» Плутає Федір ногами, мов не своїми, а тут ззаду Марина ще хлип а.
Федір трохи постояв, поки дочка наблизилася, й, поглядаючи на панову спину, сіпнув її за полу.
— Цить, дурна! — прошепотів він стиха. — Більше битимуть! — і знову виступив уперед, заступаючи дочку собою, щоб пан, бува, не помітив, що та плаче.
Не забарилися вони дійти до двору. Пан зараз наказав лакеям та покойовим, щоб повели Федора і Марину помили, принарядили й повели у горниці.
Здивувалися Федір і Марина, як і справді почали їх мити, чесати, в нову одежу вбирати. Нарядили Федора, мов того полковника з Січі: чоботи нові — жовтинці, штани широкі — оксамитні, каптан із синього єдвабу; підстригли, підголили — так відразу двадцять літ з його обличчя старості зняли! А Марина?.. То не квітка розцвітає вранці у садочку, то її краса дівоча пишається в дорогих уборах! На Марині плахта — аж очі на себе бере: картата, червчата, шовком заткана; темно-синя оксамитова керсетка; біла, наче сніг той, тонкого полотна сорочка з вишитими-вимережаними рукавами; на ногах — невеличкі червоні сап’янці; на шиї — намисто добре, хрести та дукачі; на голові — з квіточок віночок, а кінець коси аж горить стьожками!.. Старий Федір дивом здивувався, а Марина від дива й не здише!
Ще було більше диво, як їх, нарядивши отак, привели в горниці й припоручили панського сина охрестити. Держить Федір на руках дитину перед батюшкою — й не ворухнеться, очей з неї не зведе! Забув Федір, що всього через ярок у невеличкій хатині лежить його Хівря тяжко недужа, що на полі яра пшениця його корявих рук дожидає, а лановий уже довів прикажчикові, що з Проценкового двору ні одна душа на панщину не вийшла… Про все на світі забув Федір! Що йому тепер його непривітна хатина, хвора Хівря, колюча нива, коли він панського сина у віру вводе, самому панові кумом стає, а його синові — хрещеним батьком. Він почуває, що це не чужа йому дитина, а є в йому частина чогось рідного, свого; на те він держить його на рукак перед купелем, на те у хрест його вводе!.. І те рідне, своє, так виразно ворушиться там, на самому дні в його серці, в глибині здивованої душі, а прудка думка забігає далеко вперед… І вбачає він сього хрещеника не на руках уже, малого та німого, а бравого панича молодого, що кличе його на пораду до себе, як вільного та рівного собі!..
Тим часом паненя охрестили, й Федір, поздоровивши пана з сином, нізащо не захотів хрещеника мамці віддати. Де ж се видано, де ж се слихано, щоб він оддав дитину комусь чужому, а не самій матері, що його на світ породила, не своїй кумі?
Пан тільки всміхнувся, зачувши те змагання Федора з мамкою.
— Пустіть, пустіть його! Хай самій матері віднесе сина. Не одступайте від закону, не ламайте звичаїв.
І Федора з Мариною пустили до пані.
— Поздоровляю вас, барине-кумо, з сином! Дай, господи, щоб великий ріс та щасливий був! — мовив Федір, кладучи сина біля барині на постелі.
Бариня сердито та гостро подивилася на нежданих кумів. Олексій Іванович, проступаючи слідом за ними, щось по-чужосторонньому заговорив до барині, і її гострий погляд зразу подобрішав. Вона навіть усміхнулася й витягла з-під коца свою бліду, замлілу руку. Федір і Марина приложилися вустами до тії куминої руки.
— А тепер кумові та кумі — їсти та пити! Спасибі їм, що потрудилися: по трудах час і закусити! — порядкував Олексій Іванович, виводячи кумів у столову. А там уже повен стіл стояв усяких напитків та наїдків. Олексій Іванович запрохує панотця сідати, силоміць усаджує й кума з кумою.
— Сідайте, сідайте! Чого боїтесь? Не бійтесь. Сідайте, їжте, пийте; ви тепер мені мовби й рідні — через хрест поріднилися. Прошу покорно!..
Олексій Іванович наливає по чарці собі, панотцеві й кумові доброї оковитої, а кумі — червоного солодкого вина. Цокається з усіма чаркою — такий привітний та ввічливий!
— Тепер же, кумо, — повертаючись до Марини й заглядаючи у її чорні, як терен, очі та свіже, рум’яне обличчя, каже Олексій Іванович, — треба сина доглядати. Кому ж більше те пристало, як не хрещеній матері? Чи так я кажу, чесний отче? — повертаючись до попа, питає Олексій Іванович.
— Так, так! — одказує той, запихаючи в рот півпирога, — На те кумою ставала, на те бралася, перед хрестом присягалася боронити його від усього лихого.
Марина мовчить, тільки душею мліє, а радий Федір за дочку одказує:
— Та-а!.. Поздоров, боже, нашого кума та пошли, господи, синові великому зрости, а виглядіти — виглядимо! Хіба моя Марина мала? Хіба в неї руки чужі, щоб вона сина не виняньчила та не виносила? Та я сам її припну до дитини… Стій, ані з місця! Очей не зводь! Не давай і порошині на його впасти!
— Спасибі, спасибі тобі, Федоре! — дякує Олексій Іванович. — Ти такий добрий чоловік. Вип’ємо ж ще. То за сина було, а се вже за батька!