Лихо давнє й сьогочасне - Сторінка 7

Покойові кажуть, що Марину панське око пушить, бо чогось на неї дуже пан задивляється. Та як його й не задивитись на таку козир-дівку? Як надіне Марина сорочку тонку лляну, затягнеться поясом шовковим та обстебне на собі керсетку, а керсетка як не трісне в грудях, — то хто втерпить не глянути на неї? Чиїх очей не візьме на себе? Що ж Марина повинна робити, щоб на неї не задивлялися? На те й очі, щоб дивитися! Та й який з того прибуток, коли її будуть обминати? Яка їй втрата, коли хто подивиться?

— Хай дивиться — не поживиться! — каже Марина, граючи веселими очима.

Що божого ранку виносе Марина в світлицю дитя на погуляння. Світлиця якраз поруч із кабінетом, де Олексій Іванович пробуває. Марина чує, що він уже встав, щось нишпорить, чимсь стукає. А коли любить, то чому йому на нього не подивитися, не порадувать очей?

Марина подає звістку: або стихенька пісню заспіває, або зачукика малого.

— Уже Петрусь встав. Піти подивитися на малого, — каже собі Олексій Іванович. Виходе, погляне, спитає, як Петрусь ніченьку спав.

— Мамка хвалилася — добре спали, — наче в дзвінок задзвоне, одкаже Марина, кинувши скоса оком на пана, потім переведе любий та добрий погляд своїх чорних іскрявих очей на невеличке Петрусеве личко, що приткнулося, мов до рідної матері, до її лона.

— Ти гляди, не дуже його пригортай до себе, щоб у головку не замулило, — каже Олексій Іванович.

— І чого б таки було йому мулько, — одказує, всміхаючись, Марина.

— Подушечок підмостила? — регоче Олексій Іванович, кинувши лукавим оком на Марину.

— От ще вигадайте що! — махає Марина головою і, окрутнувшись на нозі, повертається до нього своїми круглими, наче виточеними плечима та широкою спиною.

У Олексія Івановича очі загоряться, чогось серце шпарко застукає.

— Ти, слухай, — каже він якось глухо, мов йому що зітхання затнуло, — ти не дуже крутися, щоб часом не впала…

— Не заб’юся! — щебече Марина.

— Та ти, певно, не заб’єшся… А он воно…

— Хай господь милує, щоб я його впустила! — жахається Марина й знов щебече, — Як таке манісіньке, гарнісіньке та впустити? Та я б сама себе, сучку, розірвала!

— А все-таки стережися. Береженого й бог береже! — каже Олексій Іванович, мерщій ховаючись у кабінеті.

Чого? Про те він знає, а Марині яке діло? Марина гуляє по світлиці з дитиною сама. Сумно їй, сумно й дитині. Чому ж їй не заспівати, не забавити хлопчика?

Марина співає, а її тонкий та дзвінкий голос доноситься через стіну до Олексія Ивановича, пестить його ухо, веселить серце.

«Гарна ся дівчина Марина, — дума Олексій Іванович, — з себе красива й весела придалася. А се для дитини добре: його малі очиці веселитиме краса вродлива, його невеличке серце радуватиме пісня весела; радощі та веселощі вистилатимуть його невеличку душечку, і виростатиме хлоп’я не похмуре та вередливе, а спокійно-веселе та добре…»

Ясно та легко стає на душі у Олексія Ивановича.

— Треба Марину чим-небудь обдарувати. Вона ще краще буде сина глядіти, — каже він і— дивись, викотить до неї в світлицю таляра або золотого.

— Лови! Хай пограється хлопець, — гукає на Марину. Марина візьме, піднесе ту іграшку до очей малого, повертає перед ним на всі боки або покоте по долівці.

— Кіть-кіть! — забавляє, аж поки не обридне дитині Та іграшка, поки не почне воно очей од неї одвертати.

— Нате вам назад. Уже не хочуть панич гратися, награлися! — каже Марина, просуваючи свою круглу руку крізь двері.

Дивиться Олексій Іванович на ту білу та пухку руку й дума: «Та й чесна яка душа в сії Марини! Друга потаїла б гроші, сказала б — десь закотилися, а вона — ні… Чесна душа!»

— Хай у тебе будуть! — каже він.

— Нащо воно мені! Ще загубиться!

— А загубиш, то не чия втрата — твоя: я тобі їх дарую.

— Спасибі вам, паночку! — дякує Марина. — Я сих грошей ніде не діну. Заховаю їх далеко-далеко та тільки по неділях буду на них дивитися!

Весела Марина мерщій окриється з тим подарунком, кожному хвалиться, у вічі тиче. Побіжить з ними й до батька.

— А мені сьогодні ось що пан подарував!

— За віщо ж він тобі подарував? — пита Федір, уже лизнувши й гостро поглядаючи на Марину.

— Я не знаю… За те, мабуть, що дитину добре гляджу.

— То-то гляди!.. Бач, яка гладка стала, — відмовляє понуро Федір.

Чудно Марині, що таке батько плеще на неї. Там покойові їй проходу не дають: пройде вона — очима так і проводять, за спиною регочуть; а тут ще й батько гуди ж. «Гладка», — каже… Ну то що, що гладка? Гарно було б, коли б була гостра, як шпичка? То хоч глянуть є на що, а то кілок кілком!.. «Гляди!» — каже… Кого гляди? Дитину ж он гляджу, з очей не спускаю… Кого ж ще глядіти?.. Чи, може, се про те, що я з паном іноді жартую?.. То що ж? Він кум мені, я в нього дитя приймала… Хіба пожартувати з кумом не можна?..

Вернеться Марина в горниці сумна-невесела… Стріне її Олексій Іванович.

— Чого ніс похнюпила? — спитає, ущипнувши злегка за щоку.