Магус - Сторінка 15

От і збагни їх, схиблених!..

Хлопчик трохи вичікує, аби переконатися: гість не обманює; але дивитися за ним увесь час ніяк не можна, треба якомога хутчіш бігти в майстерню і якщо не попередити, то бодай применшити гнів Тодаро Іракунді. Але тільки-но хлопчик береться за дверне кільце, маестро з того боку роздратовано гарчить:

— Більше до мене нікого не впускати! І сам не смій заходити, чуєш?

— Так, маестро.

Він прикладається вухом до замкової шпарини, завмираючи від цікавості й жаху бути застуканим за цим заняттям. І чує, як якийсь чоловік (хто такий? звідки взявся?!) питає:

— Ви могли б виготовити точнісінько такий?

Далі ллється лайка маестро — добірна, хлопець уже й не пам’ятає, коли Іракунді востаннє так лютився.

— Відійди, — радить йому "голос", який повернувся і тепер стоїть при вході до крамниці. — Деякі розмови подібні до повільнодіючих трунків, ця — з таких. Отруїшся — рано чи пізно помреш. Налий-но мені краще вина. — І він, взявши табурет, всідається на вулиці при вході до крамниці з твердим наміром не впускати нікого, поки месер Оберто не завершить бесіди з маестро Тодаро.

6

Коли жінка, яка зайшла до майстерні, раптом перетворилася на чоловіка (точнісінько тоді ж, коли застряглий у шитті барабао побачив метаморфози, що відбувалися з наче-Оберто в "Стоптаному чоботі"), першої миті Тодаро Іракунді добряче перелякався. Хоча, бачить мадонна, ніхто в цьому містечку не ризикнув би стверджувати, що маестро — із боягузів! Ті, хто сумнівався в цьому, чи встигли вчасно (і привселюдно!) відмовитися від своєї думки, чи завчасно дізналися правду щодо облаштування Пекла або Чистилища.

І все-таки він перелякався.

За довгі роки Тодаро нажив не одну чортову дюжину ворогів: усі ці вдови, сини-безбатченки й інші-усілякі... Раніше хоч сам Папа (не Карло — Римський) опікувався маестро, і, зізнатися, було за що: карбівки для монет, кілька талановито виконаних медалей, дароносиці, релікварії... всього не перерахувати. Та й на склодувному ремеслі маестро знався не гірше за веннесійських майстрів — не даремно ж учився в одного умільця з острова Мурано!.. Словом, поки Тодаро залишався при папському дворі, він був захищений від нападок недоброзичливців.

Однак і ті, що на престолі Петровім, — смертні: і невдовзі після скону покровителя маестрові Іракунді довелося поквапом залишити Ромму, а також забути на якийсь час про Фьйоренцу, Веннесію і решту великих міст. А втім, в Альяссо теж життя на місці не стояло!

Тут Тодаро взяв під свою опіку м ісцевий Тато. Влади у нього було чи не більше, ніж у покійного Євгенія Строптивця, але і до всяких вольностей привид "хрещеного батька" ставився незрівнянно суровіше. Маестро довелося навчитися загнуздувати свій вибуховий темперамент: давши один раз згоду співпрацювати з Татусем, він уже не міг відступитися. Та й нікуди було йому тікати: нині за мертвого Тодаро Іракунді в усіх інших місцях платили більше, ніж за живого. Сам Карло і дав йому зрозуміти, що до чого; але він же одразу заявив: "Поки ти жі мною, твої вороги — мої вороги". І звелів кісткоохоронцям показати Тодаро вміст полотняного мішка, принесеного разом із Татусевою урною.

Тодаро упізнав голови тих трьох. За життя вони вважалися кращими браві (себто найманими вбивцями) Фьйоренци.

Того дня Іракунді й Татусь уклали угоду, яку жодна зі сторін не порушувала всі ці роки.

(Маестро ніколи не дізнався: був іще четвертий браво, якому напередодні зустрічі з Іракунді Татусь звелів сидіти у себе в номері й "чекати звісток". Після зустрічі браво запропонували залишити Альяссо. На вибір: у каюті галери, живим, або ж у її трюмі, бездиханним і в мішку. Можемо тільки припускати — утім, із великим ступенем імовірності, — якому з двох варіянтів віддав перевагу браво-щасливчик).

Співпраця із Татусем не вимагала від Тодаро надмірних зусиль чи топтання обидвома ногами по горлянці власної пісні, чим так люблять жахати довірливий люд ченці-моралісти. До зустрічі з "хрещеним батьком" маестро траплялося виконувати різні замовлення, зокрема й такі, що не зовсім відповідали уявленням про професійну гідність. Маестро давно вирішив для себе одне: геній і злодійство є речі несумісні — в тому сенсі, що перший апріорі унеможливлює друге (у власній геніальності він ніколи не сумнівався).

Життя досі не поспішало спростувати його переконання. Швидше навпаки — підтверджувало.

Що ж до найманих убивць, то Татусь Карло справно дотримувався угоди: порожньоголові молодики, які були ласі до дзвону монет і не гребували забруднити руки кров’ю, більше не турбували маестро.

Себто до сьогодні не турбували.

Тодаро з прикрістю думає про неуважність свого патрона і водночас шукає поглядом бойовий кинджал, який щойно лежав поряд! — для таких випадків і придбаний, і зазвичай був почеплений на поясі, але сьогодні, як навмисне, маестро Іракунді зняв його на хвильку, коли працював над восковою моделлю одного славного кондотьєра, — зняв і кудись поклав — і от, тепер що робити?! Гість явно не з лякливих та ще й магією володіє.

— Я прийшов до вас із мирними намірами.

Еге ж, повірили йому, аякже! Не перелічити, для скількох простаків ці слова були останнім, що вони почули.

А все-таки гру підтримати слід: час потягти, з думками зібратися.

— Чим можу служити, сьєре?..

— Моє ім’я вам нічого не скаже.

(Хто б сумнівався!)

— Але ім’я людини, яка прислала мене... — (Маестро нарешті набачив кинджал. Тепер він водночас розмірковує, як потрапити в дальній куток майстерні, і пригадує, кому останнім часом міг дошкулити — чи хто міг би так довго пам’ятати образу, це ж його, замовника, ім’я...) — ...гадаю, вам відоме.

Простота і натиск — от найвдаліший із прийомів; маестро Іракунді стрибає на гостя, відштовхує і мчить до заповітного кинджала!

— Дон Карло казав, що з вами непросто знайти спільну мову, — незворушно підсумовує гість. — І все-таки він рекомендував мені звернутися саме до вас.

Маестро обертається: в руці — зброя, в очах — розгубленість, на зміну якій швидко приходить розуміння.

— От воно що! — І Тодаро Іракунді регоче, закинувши лобасту голову до стелі. — Он воно, значить, як! Тоді поговоримо, шановний. Звичайно, поговоримо.

Усе описане сталося швидко: підмайстер тільки й устиг, що перекинутися кількома слівцями з "голосом" та підійти до дверей. Маестро наказує йому: "Більше до мене нікого не впускати! І сам не смій заходити, чуєш?" — а затим гість викладає на робочий стіл певну річ і недбало запитує:

— Ви могли б виготовити точнісінько такий самий?

Маестро дивиться на предмет, принесений гостем, і з вуст Іракунді мимоволі зривається добірна лайка.

— Невже надто складно для вас? — майже з наївним подивом у голосі уточнює гість.

— Перш ніж дати відповідь, мушу переговорити з доном Карло.

— Його "голос" прийшов разом зі мною. Гадаю, він відповість на всі ваші запитання і розвіє всі сумніви.

— Прокляття! Звідки у вас... це, шановний?

— Дон Карло...

— А, звичайно, Татусь, — з прикрістю морщиться ювелір. — То що сказав Татусь?

— Що ви допоможете і не ставитимете зайвих питань.

— Я, шановний, зайвих і не ставлю, — набурмосившись, сьєр Тодаро товчеться з ноги на ногу: ну справжнісінький ведмідь, розбуджений мисливцем-незграбою! Зараз я-а-ак приголубить волохатою лапою — мало не буде! — Ви, шановний, може, не знаєте, що за такі от перстеньки вчора багацько людей повісили. Хоча, — додає, — навряд чи ви не знаєте, еге ж? Ви тому і прийшли до мене, що я видав їхнього шкіпера.

— Я прийшов до вас, маестро, бо ви — найкращий. Більше ніхто в Альяссо не здатен виготовити точнісінько такий перстень. Чи, може, порадите когось талановитішого?

Тодаро Іракунді зацьковано дивиться на магуса. А той з відстороненою цікавістю чекає: вдарить маестро? далі відкручуватиметься? зламається?

— Хто ви? — запитує ювелір стиха.

Оберто задоволений: "Все-таки зламався. Отже, поговоримо".

7

На сходинках біля входу до ювелірної крамнички підмайстер і "голос" попивають із повнобоких горнят і мовчки дивляться на перехожих. Для обидвох це — рідкісна нагода відпочити, тож і цідять миті, як вино, — без поспіху, зі смаком. Обидвоє на цьому знаються.

Пообіднє сонце золотить дверні кільця й петлі, навіює думки про вічне. Немов відчувши настрій підмайстра і "голоса", в кінці вулиці з’являються двоє панів у пломенистих плащах. На правому плечі у кожного по феніксу — не справжньому, ясна річ, а вишитому, причому дійсно золотими нитками. Фенікси на плечах корчаться в вишитому ж полум’ї: чи то згорають, чи то відроджуються. Пани неспішно крокують, обмінюючись скупими фразами. Кожна — на вагу золота.

— Ви схильні вірити таким інформаторам, брате?

— Я схильний перевіряти будь-які свідчення.

— Однак збурення вірогіднісного поля не перевищують припустимі...

— Ви ще молодий, фра Оттавіо, вам належить багато про що дізнатися, багато чому навчитися... Ясна річ, не перевищують. Бо порушення сталося не сьогодні і не вчора. А ми маємо справу з його наслідками. — Він, проходячи повз крамничку маестро Тодаро, кидає побіжний, але пильний погляд на підмайстра, потім — на "голос". Останньому здається, що в очах червоноплащника спалахнула і згасла феніксом із полум’я гостра, вогняна цікавість. Але: — Поквапмося, фра Оттавіо, час і так працює проти нас. Слід стає дедалі слабшим, а — я впевнений — дичина давно уже залишила узбережжя. Ми ж тільки почнемо звідти, і Бог відає, куди виведе нас...

Далі — не чути: червоноплащники пішли, зникли за рогом. Тільки нудотно-солодка хвиля ароматів від їхніх одеж ще якийсь час тримається в теплому повітрі. Потім тане і вона.

— Ресурдженти, — шепоче вражений хлопчина. — Звідки?..

— Із Ромми, — флегматично знизує плечима "голос". І підводиться, не допивши вина. — Мабуть, я ризикну втрутитися у розмову твого господаря і мо... моєї супутниці. Якщо я правильно зрозумів, час грає не тільки проти воскресників. А ти повартуй-но тут, щоб ніхто сторонній не заходив, гаразд?

Не чекаючи на відповідь, "голос" заходить до крамнички. Підмайстер розгублено дивиться йому вслід і відпиває з кінви: "Он що коїться!.. А так добре сиділи!"

Розділ сьомий

Розповідь рибалки, або "...бачить здалеку"

Бо той — тупиця між дурних остання,

Хто чи підтверджує, чи відкида —

Й все навмання — усяке запитання.

Було, хапання часто без труда

На хибний шлях без роздуму водило,

Бо розум топить пристрастей вода.

Хто істину розшукує невміло

Й не тим, що був, вертає в свій куток,

Той гірш, ніж марно підніма вітрило.

Данте.