Магус - Сторінка 16

Божественна комедія

1

— Був пізній вечір, — розповідає стариган Фантину, поки вони йдуть через порт, — і я повертався додому з уловом. Улов був, взагалі-то, так собі, і настрій у мене, як розумієш, теж кепський. Веслую я, значить, до порту, подумки шпечу гірку свою долю, недбайливу рибу, яка лінується запливати до сітей чесних ловців... тут ще, диви-но, в порту не проштовхнутися, понапливло пройдисвітів та злодюжок, спробуй, продерися між ними! До слова, і горло промочити мені б тоді не завадило, а винце розбавлене, яке зазвичай із собою в човен беру, я на той час уже випив.

Із таким от настроєм (і думками про те, що треба б навідатися в таверну і змочити-таки горлянку), веслую я, слідкую, щоб самому нікого не зачепить: відомо ж, навіть у темряві наскочити на корабель — це треба добряче веселеньким бути, але ж веслом у якірний ланцюг з усього маху навернуть можна — і пливи потім без весла, знаємо, траплялося. Отже, веслую потроху, навсебіч дивлюся та прислухаюся: на палубах о такій порі зазвичай нікого, крім вахтових, але ті вже люблять язиками поплескати; буває, щось цікавеньке й почуєш...

Фантин ці стариганові теревені слухає неуважно, вилупившись на туші вітрильників. Хоча дитинство його минуло тут, у порту, от уже кілька років як Лезо Монети перебрався вище — і ближче до об’єктів свого "промислу", до вілл заможних городян. Зараз це місце викликає у нього змішані почуття: легкий, болючий укол дитячих спогадів, жагучу відразу, навіть страх перед величезною імперією прядив’яного канату, зарифлених парусів, п’яних відчайдушних бійок і авантюр, що обіцяють нечуване багатство або ж безславну загибель у безодні; додайте до всього цього природну мрію будь-якого підлітка про морські подорожі — і мабуть, отримаєте саме ту химерну суміш почуттів, які переповнюють Фантина цієї ночі.

І — так, вітрильники! — от що є серцем кожного порту, от без чого він був би мертвий! Неосяжні, наче біблійні левіафани, нави із Веннесії, в чиїх черевах — об’ємні купи бавовни; торговельні галери, наповнені найціннішим вантажем: перцем, прянощами, шовком, мальвазією; кілька каравел, марани, вагітні дровами і камінням із Істри; дивіться-но, трохи далі стоять і гості із далекої півночі: "Золотий пес", "Мисливець", "Свята Марія" із Стоугхолма, кьонінгсбургський "Святий Петро", "Милосердя" із Денкірга, а далі...

Утім, перервемось. Усе одно перелік вітрильників ніхто не прочитає до кінця — кому це потрібно? У нинішні часи такі старомодні пісні важливі тільки для напівсліпих римачів, які перелічують їх ("Перша, друга... десята"), старанно ворушачи губами, втупившись кудись у небо; для них важлива кожна деталь, вони б принагідно взялися розповідати про метушню двомачтових фелук, про швидкісні фузольєри, схожі на водомірок, вони неодмінно б оспівали елегантність карак, вони б... — але ми — не вони, тому досить витріщатися на вітрильники; між іншим, і Фантин уже не такий захоплений мріями та спогадами, він уважніше слухає старигана.)

— Я до самісіньких причалів підплив, — розповідає той, — аж чую — неподалік про щось сперечаються. Причому, знаєш, не кричать, а шепочуться, але так відчайдушно, люто, що страшніше буде, ніж крик.

Головне, я ж вітрильника, де сперечалися, не бачив: його від мене каравела одна закривала. Почав обходити (мені все одно в той бік треба було) — а на палубі уже не сваряться, а до рукоприкладства перейшли: чую удари, зойк дитячий чи жіночий, потім: "Тримай! Тримай!" — і гучний сплеск. Такий, знаєш, наче чималенька річ за борт упала.

Чи, подумав я, не річ навіть.

Людина.

І тоді, звісно, мені б не до вітрильника, звідки людей скидають, а геть від нього плисти, та пізно, я уже вигріб з-за гребаної цієї коравелли, рифи їй під черево! вигріб, дивлюся — галера невеличка, носова фігура на ній у вигляді якоїсь богині, чи що? Очі блищать, груди такі собі... переконливі, платтячком ледь прикриті, руки тоненькі, уперед витягнуті, бушприт тримають міцно, і в усій подобі відчувається владичність гнівлива, здатність карати і милувати. І настрій — саме карати, без пощади!

Упізнав я галеру: ще коли на світанку плив у море, примітив її й запитав у тамтешнього морячка, хто такі та звідки. Сказав: торговці оселедцем, а судно називається "Цирцеєю". Не сподобалося мені тоді у його відповіді щось — чи тон, яким були слова сказані, чи вираз обличчя. Буцім брехав і сам власної брехні соромився.

На носову фігуру я зранку уваги майже не звернув, та вона тоді й не видалася мені якоюсь особливою. А потім, у напівтемряві, — наче підмінили її. Немов ожила, невдоволена, розлючена. От-от зійде з носа на палубу і почне людей на тварюк перетворювати, як колись із Уллісовими товаришами вчинила та Цирцея, про яку мені матінка на ніч байки розповідала...

То, значить, виплив я з-за каравели і побачив "Цирцею". На палубі жодного вогника, але я на фоні не зовсім ще темного неба роздивився-таки кілька постатей. Мене ж не помітили, і гадаю, в тому проявилася прихильність лаяної мною фортуни. Хтозна, чи повернувся б я інакше додому...

Люди на "Цирцеї" про щось запально сперечалися, один перехилився через борт і довго вдивлявся у хвилі, але нічого не розгледів, махнув рукою, сплюнув, і всі вони відійшли так, що я вже їх не бачив. Я, до слова, уже якийсь час не гріб, а сидів, склавши весла, тихше води, нижче трави.

Зізнаюся чесно: перепудився до смерті. Ясно ж було, як божий день: вляпався мимоволі у чиїсь брудні справи, а в таких випадках зі свідками не панькаються.

Я сидів у човні, зкоцюрбившись, щоб не привертати уваги, і дослухався до того, що коїлося на палубі. Спершу морячки лаялися, потім нарешті пішли, лишивши вахтового; тоді я взявся за весла і, намагаючись не шуміти, погріб якомога далі від клятої галери. Я, як розумієш, і гадки не мав про те, що (чи кого) вони скинули за борт. І думка одна в голові бриніла: чимдалі, чимдалі від "Цирцеї"!

Тільки коли опинився на достатній відстані — не витримав, озирнувся. Нічого спершу не розгледів, але потім на носу, поряд із фігурою богині, побачив постать. Не людську, ні. Бісівську. Голова круглувата, з ріжками, тіло мавпяче, хвіст козячий. Стояв диявол на самісінькому краю бушприта і в мій бік дивився.

Затим щез.

2

— Дурниці, — каже Фантин стариганові. Каже, а в самого мурахи по хребту так і бігають! Хто ж це вночі такі історії розповідає?!.. Так і біду накликати можна. — Дурниці, примарилося напевне.

Поблажливо дивиться стариган на "віллана". Із жалем.

— Голову, — наказує, — мені не задурюй. Я не хлопак, котрий уперше винця ковтнув і тому різні чудасії бачив. Правду від брехні відрізню — що на словах, що у житті. Інакше, гадаєш, повірив би твоїй розповіді? ...Молодь! Та нехай, що з тебе взяти. Далі слухатимеш?

— То це ще не все? — дивується Фантин.

— Не все, — підтверджує стариган. — Хоча із "Цирцеєю" решта подій тієї ночі, здається, і не пов’язана.

Він мовчить, розмашисто крокуючи вузькою вуличкою уподовж доків. У тінях сновигають пацюки і миршаві коти, а також (думає із жахом Фантин) якісь тутешні демонята з "дрібного народця". Може, навіть слуги родини Цинікуллі чи ті, хто працює на Татуся Карло.

— Я потурбувався про улов, після чого навідався до Коррада Одновухого, аби пропустити склянчину-другу, — розповідає стариган, — та от тільки винце того вечора було для мене на смак, як сеча віслюкова. Воно, звичайно, непогано б було поділитися із кимось побаченим, але я ж розумів: довгий язик до добра не доведе, особливо в моєму випадку. Морячки із "Цирцеї" іноді до портових шинків зазирали, хтось колись базікнув би їм зайве — знаєш, як це робиться, від бажання помститися чи від просто тюхтійства невтримного, — і тоді вже за своє життя я не дав би і ломаного гросо. А тримати при собі це все сил теж не було. Розплатився я із Коррадом і пішов до своєї старої. Вона, звичайно, баба вредна, тільки що не так — затуляй вуха, а то й спину бережи, приголубить чимось важкеньким — мало не здасться; однак і слухати вміє, і — головне! — мовчати, коли треба. Живемо ж ми з нею не один десяток рочків, призвичаїлися уже одне до одного ставитись по-людськи. Їй я міг довіряти, вона б язиком намарне плескати не стала.

Того вечора, щоправда, розмови душевної у нас не вийшло. Я заявився пізненько, Джемма, скарб мій ненаглядний, пішла на абордаж, люта, що твій василіск! Я і вирішив: зранку побалакаєм. Повечеряв, лягли спати.

І майже одразу будять мене молодшенькі мої, татку, шепочуть, татку, там хтось під вікнами ходить! Я спершу розсердився не на жарт. Справді, мало кому в п’яну або дурну довбню влізе між рибальськими халупами вештатись. На кожного такого гостя поклонів не напасешся. Шикнув я на малих, спіть, мовляв, а сам лежу, поглядом у стелю втупився — не йде сон, хоч ти лусни! Раптом у дворі якийсь шурхіт, мушлі та рінь під ногами риплять, зітхання глибокі, страждальницькі чути, потім — грюкіт! Схопився я, в руки ніж — і до вікна припав: дивлюсь, значить.

Нікого. Бочка порожня, п ерекинута, котиться, стукнулася об ґанок, зупинилась. Від неї, певно, і грюкіт був, коли впала.

Але бочки ж самі собою не падають, чи не так?

— Може, собака перекинув? — каже, щоб не мовчати, Фантин.

— Не тримаю я собак, — похмуро повідає стариган. — І, між іншим, добре, що нагадав. Стою я, значить, біля вікна, очі в ніч витріщаю і намагаюся взяти до тями, кого це чорти занесли, що за зітхалець такий причалапав. Аж чую: сусідські собаки заходяться від гавкоту, та такого, знаєш, напівлютого-напівпереляканого. І — наче хвиля пішла, цей їхній гавкіт від подвір’я до подвір’я, ті замовкли — інші починають; ґвалт до небес, уже й господарі попрокидалися, із лайкою, позіханнями, беруться за кийки, щоб провчити падлюк, уже й дістав дехто по хребтині — замість гавкоту скавучання і вищання чути, а тільки і гавкіт невщухає, котиться такою собі хвилею — від нас, від узбережжя, значить, до міста.

— І?

— Що?

— Ну, хто це був?

Стариган лукаво хмикає:

— Відомо хто. Диявол! Певно, примітив мене від "Цирцеї" та й ув’язався слідом. Щось недобре задумав вкоїти, не інакше. Тільки не вдалося.

— Чого це ви вирішили, що диявол? Може, дійсно п’яничка який...

— А от диви, — каже стариган.

За розмовою вони проминули порт, вийшли до стрімчака — самотньої, пошарпаної вітрами закарлюки, що нависає над морем, — піднялися ледь примітною стежиною і тепер стоять на невеличкому п’ятачку умовно рівної поверхні, звідки видно і порт, і передмістя, і навіть вогники вілл Верхнього Альяссо.