Магус - Сторінка 24

— Юнак, якого ви привели на мою віллу, в крайньому разі, якщо зважати на сумнівну схожість із портретом синьйора Рінальдо Цинікуллі, є моїм онуком. Чи якимось іншим побічним нащадком нашого надміру плодючого роду. Але син?!.. Ні! І кого ви вважаєте третім у цьому випадку? Себе самого? Одного із шановних братів?

Його полум’яну промову перериває невдоволене схлипування немовляти, яке спить на руках у месера Оберто. Відразу ж друге, яке у Фантина, озивається майже розбірливим бурмотінням — і перше змовкає, важко зітхнувши.

Ця нетривала затримка залишається ніким, окрім Леза Монети, не поміченою: всі надто захоплені пристрастями, які вирують у бібліотеці.

— Чи вам хтось колись казав, що ви — кепський актор, синьйоре Леандро? — запитує, анітрохи не знітившись, магус. — Синьйор Граціадіо, на жаль, не ваш син — і вам це відомо. Те, що він німий і не навчений писемності, а також заляканий вами — нічого не міняє. Мені не потрібне його зізнання — і ви добре знаєте, що слова синьйора Граціадіо чи будь-яке інше підтвердження ним вашої провини не будуть визнані жодним судом. Такий закон. ...Хоча, припускаю: ви самі щиро вірили в те, що були батьком Граціадіо. Вірили допоки не виявили дивну річ: родовий перстень, який ви вручили йому на повноліття, весь час губиться — і завжди з’являється в одному й тому самому місці: от у цій шафі, поряд із іншими перснями! Ви довго не могли збагнуть, у чому ж справа, але вам розтлумачили, чи не так? Не дружина — на той час покійна, а... знайшлося кому й окрім неї. Та й дитина виросла зовсім не такою, якою можна було б пишатися. Ви навіть бачили певну привабливість у тому, що саме синьйор Граціадіо стане нащадком роду Цинікуллі. Це була ваша помста — за все, що довелося пережити, стерпіти. Привид синьйора Бенедетто з його уявленнями про гідне і негідне, про традиції і обов’язки будь-кого, хто належить до роду Цинікуллі, довгі роки діяв вам на нерви. Саме задля тривалої, солодкої помсти ви не бажали одружуватися вдруге, хоча досі можете похвалитися неймовірною плодючістю справжніх Цинікуллі. (До слова, синьйор Граціадіо, на жаль, безплідний і взагалі мало переймається питаннями продовження роду, що тільки робить вашу помсту витонченішою). І хоча ви не стали зв’язувати себе подружніми узами, однак відмовлятися від жіночих принад не збиралися. Що ж до можливих бастардів — вас вони просто не турбували. Ви сходилися з жінками всюди, де тільки вдавалося, а стан подести, погодьтеся, відкриває багато можливостей.

Синьйор Леандро зневажливо пирхає:

— Навіть якщо ті дурниці, які ви верзете, містять в собі хоча б дещицю правди, — хіба це біда? Нічого протизаконного і навіть протиприродного я не чинив, чи не так?

— Нічого, — підтверджує магус. — Донедавна ваша поведінка була цілком законною і, як ви висловилися, природною. Ви так чи інакше платили жінкам за їхнє мовчання — і у жодної не виникало претензій. Навіть у тих, яких ви брали силою.

— Брехня!

— Синьйоре Леандро, повірте, я не збираюся хитрістю виманювати у вас зізнання. Правда очевидна — і немовлята, яких ви тут бачите, — підтвердження цьому. Їхня мати мені все розповіла: як вона, серед інших, була найнята вами для обслуговування гостей на прийомі, влаштованому трохи менше року тому — тут, на віллі. Як, добряче напідпитку, ви підстерегли її в одному з коридорів і... зробили те, що зробили. Коли вона зрозуміла, що вагітна, було надто пізно позбавлятися дитини. Та й грошей у неї на це не вистачило б, а йти до вас вона не насмілилася. До того ж... її вмовили.

— Хто?! — кричить Цинікуллі — і миттєво замовкає, збагнувши: обмовився, зізнався.

— Не суттєво, хто, — наче нічого й не сталося, веде далі месер Оберто. — Вона була вдовою, працювала служницею на заїжджому дворі. Робота в неї залишилася — господар трапився добрий, одначе доброта його була не безмежною: за сповитуху і за ті дні, коли мати цих близняток не працювала, їй довелося заплатити уже зі своєї кишені. Грошей майже не залишалося, і тоді...

— І тоді вона вирішила пограбувати мою віллу?!

— Ні, тоді вона вирішила продати те, що потрапило до її рук несподіваним чином. Вона вже працювала, але, на жаль, грошей ледве вистачало, щоб животіти. Спершу Марія не наважувалася, а коли наважилася, було запізно: всі в місті уже знали про зниклі персні. Тому їй довелося звернутися до тих, хто, як вона з’ясувала, збирався незабаром залишити Альяссо. До команди галери "Цирцея". Марія не знала, що команда ця давно промишляє морським розбоєм, торгує не рибою — рабами. Згідно із домовленістю, вона прийшла у порт вночі, її відвезли на "Цирцею", а потім збиралися полонити, однак Марія втекла. Стрибнула за борт. І померла.

— Так усе-таки померла?

— Померла, синьйоре Леандро. Померла — і ви про це дізналися, коли допитували моряків, чи не так?

— От ви і обдурили самого себе! Якщо вона мертва, то як могла вам щось розповісти?! Ви брешете, месере, у вас немає жодних доказів! — карбує слова подеста. — Та чому ви взагалі вирішили...

— Дійсно, чому? Чому, наприклад, я не вирішив, що Граціадіо — батько цих двох немовлят? — Магус помовчав, мабуть, заново переживаючи події нинішнього ранку, про які з присутніх знали тільки він і Фантин. — Узагалі-то, спершу я так і подумав — за що мушу просити у вас, синьйоре Граціадіо, вибачення. Я жив у вашому домі не настільки довго, щоб дізнатися такі подробиці, тому цілком логічним вважав... Зрештою, не суттєво. Тоді мене хвилювало лише одне: персні. Відпочатку було ясно, що це не проста крадіжка. І тому я вирішив влаштувати те, що називається "відтворенням ситуації": пробратися на віллу і повторити все, вчинене гіпотетичним крадієм. У результаті деякі мої підозри підтвердилися, але сам я надовго був виведений із гри. Єдина необачність — а потягла за собою такі... невиправні наслідки! Відтоді я всюду запізнювався: не встиг "вийти" на моряків "Цирцеї", не встиг зупинити їхню страту, не встиг вчасно переговорити із клабаутерманом галери... А головне: дізнався про ресурджентів тоді, коли був зайнятий іншими справами і не міг як слід поміркувати над питанням: хто і для чого викликав їх у Альяссо.

— Однак, месере, ви знали про це, коли прийшли до рибальського сільця, — вперше за весь цей час подає голос фра Клементе.

— Лише здогадувася, а ви люб’язно підтвердили мої підозри. Втім, якби я зробив це раніше... Відповідь лежала на поверхні: в цьому місті одні Цинікуллі здатні заплатили за ваші послуги. Лишалося спитати в себе, навіщо ви їм знадобилися. Воскресити когось із команди "Цирцеї" і отримати відповідь на якісь свої запитання? Навряд чи. Перед стратою матросів катували і напевне дізналися все, що хотіли. Їх тому і стратили так швидко, щоб ніхто інший не встиг із ними переговорити. Знову ж, рештки піддаються воскресінню тільки через сорок днів після смерті людини. Отже, варіант із моряками не підходив. І взагалі сумнівно, щоб синьйорові Леандро чи синьйорові Граціадіо (тоді я ще припускав можливість їхньої співпраці — хоча б із родинних інтересів) знадобилося викликати чийсь дух. "А якщо, — запитав я себе, — навпаки? Позбавитися якогось надміру ретельного привида, який занадто багато знає?" Так, саме так — і тоді все стало на свої місця. Я знав такого привида — синьйора Бенедетто Цинікуллі. Спілкування із ним переконало мене, що він міг би завдати чимало клопоту своїм нині сущим нащадкам. Але просто клопіт" — цього замало. Зрештою, синьйор Бенедетто дратував синьйора Леандро своїм бурчанням не один рік — то чого б це раптом саме зараз знадобилося усувати привида? Він щось знає? Але навряд чи синьйор Бенедетто, засновник роду Цинікуллі, шкодитиме власним нащадкам, нехай і порядно змізернілим! Хіба що самі нащадки своїми вчинками безчестять рід або...

— ...або не поводяться з родовими коштовностями як слід, — рипучим голосом підсумовує фра Клементе.

— Саме так, отче! Саме так! Щоправда, я знав, що персні залишили віллу не з вини синьйора Леандро (і не з його відома — інакше навіщо б йому викликати мене?!) Інша справа, що їхнім поверненням більше переймався синьйор Бенедетто, ніж його нащадок. Чому? Та тому, що синьйор Леандро здогадувався, яким саме чином персні зникли з вілли. І чому. Те, чого він боявся: бастард, навіть кілька! А це вже ганьба, коли хтось дізнається, що, по-перше, Граціадіо — аж ніяк не син синьйора Леандро, а по-друге, що сам Цинікуллі-старший анітрохи не господарює в цьому домі, допускаючи зникнення родинних коштовностей etc. Скандал, втрата гідності й авторитету, зневага в суспільстві — от що чекало синьйора Леандро. Він щиро хотів знайти і повернути персні, але коли впевнився, що це нездійсненно, що жінка, здатна навести його на слід невідомих бастардів, потонула, що викликаний із Ромми магус почав копати надто глибоко, а власний, рідний привид досі твердо дотримується своїх переконань: "Родинні персні мусять залишатися в сім’ї", — тоді синьйор Леандро знайшов єдиний вихід, який давав йому шанс на порятунок. Для всіх (як він вважав — і для мене) персні було знайдено, а крадіїв — покарано. (Він посилив патрулі на вулицях, але уже сьогодні вранці, здогадавшись, що виказує себе, зняв їх! Пізно!) Всім, знову ж, було байдуже до долі коштовностей: за рік чи два про них би взагалі ніхто не згадав. Тільки одна істота не готова була змиритися із цим: синьйор Бенедетто. І все б нічого, але якимось чином синьйор Леандро дізнався, що привид досі підтримує зв’язок зі мною, більше того, повідомив мені про нестачу перснів. Фіаско! Катастрофа! Якщо я знайду персні, я знайду і бастардів, а отже, дізнаюся всю правду. А навіть якщо і ні — лише уявіть собі, як допік би синьйор Бенедетто недбайливого нащадка за те, що той не бажав шукати і зберігати родинні коштовності! Щоб уникнути скандалу, слід було, по-перше, позбутися привида, по-друге, мене. Привида розутілити, мене... Ви ж не знали, синьйоре Леандро, що я маю домовленість з таким собі Карло Карлеоне? Бачу, бачу: не знали. Татусь Карло повідомив мені про вашу спробу найняти двох убивць — і про те, що він обіцяв подумати.

— І що, ваш Татусь готовий свідчити проти мене? — ядуче цікавиться Цинікуллі-старший. — Ні? Бачу, бачу, що не готовий.