Магус - Сторінка 26

Сліду більше немає. Складу злочину — також, оскільки результати відсутні. Про саму подію знають лише кілька людей, але плескати язиком не стане жоден, та й хто їм повірить? Тому можете не турбуватися: те, що сталося... його наче зовсім не було.

— Дуже добре, — киває старший червоноплащник. — Залишилось з’ясувати, хто ж це здійснив.

— А ви досі не зрозуміли? — майже із жалем дивиться на нього Оберто.

Фра Клементе нарешті починає здогадуватися; він пильно споглядає на магуса, немов хоче переконатись, чи той не обманює.

— Тоді тим паче... — шепоче вражений ресурджент. — Тоді... що ж, що ж... Може, воно й на краще. Так, — говорить він уже рішучіше, — напевно на краще. І ви правильно зробили, месере, що саме так вчинили в цій... непростій ситуації. Інакше... я навіть не можу передбачити всі можливі наслідки. Але хвилювання серед людей, смути... — Він хитає головою, уявивши все це і багато іншого. — Так, ви вчинили єдине, що можна було!

Оберто невесело посміхається. "Немовби я міг вчинити інакше! Нібито від мене взагалі щось залежало в цій історії".

Важко спираючись на ціпок, він прямує спустілою вулицею, вечір поволі перетікає в ніч, вулиця — в цвинтарну стежку, де замість будинків — склепи, склепи, з янголами, скелетами, "...спочивай із миром" та пацюками, які вибираються із нір і сторожко нюхають повітря: як воно там, чим сьогодні душа впокоїться? (і — чия?); під ногами шурхотить дрібна жорства, вітер грає з листям і намагається безсоромно задерти плащі ресурджентів, але, злякавшись шитих золотом феніксів, відступає.

Чорний, сумний гримо на вежі дивиться згори на чотирьох прибульців, але не поспішає розхитувати дзвін.

("Він знав уже тоді. Тому і дзвонив, — зізнався синьйор Аральдо учора ввечері після того, як виклав магусові своє прохання. — Ми, бачте, товаришували. Мабуть, він один із небагатьох, хто шкодуватиме, коли я піду".)

Оберто, за ним ресурдженти і Фантин входять до родової усипальниці Арігуччі. Привид синьйора Аральдо не змушує себе чекати. Сьогодні він зодягнений урочисто і штивно, на обличчі його блукає неуважна усмішка, медаль із вершником, який простромлює списом дракона, блищить особливо яскраво.

— Вітаю, фра Клементе. ...Аякже, пам’ятаю! Ви ж мене до життя повернули... хоч і не зовсім повноцінного, а все-таки. І сьогодні, здається, вам знову доведеться зіграти роль мого благодійника.

— Де тлінні рештки? — незворушно запитує ресурджент. Статут ордену не дозволяє йому вести бесіду на сторонні теми з привидами, які підлягають остаточному впокоєнню.

— Так, даруйте, що гаю ваш дорогоцінний час! Рештки, де і належить, у труні — гадаю, ви читати вмієте? "Синьйор Аральдо Арігуччі, fundator роду Арігуччі" і далі в тому ж дусі. Розпочинайте, не соромтесь.

— Чи бажаєте висповідатись? — завченим тоном мовить фра Оттавіо, поки його старший брат зсовує віко і готується до відповідних священнодійств.

— По-вашому, юначе, я в безтілесному стані міг багато нагрішити? Я і минулого разу віддав Богові душу раніше, ніж висповідався, — і нічого, воскресили мене без особливих втрат. Словом, не тягніть, розпочинайте. Стомився я, — зізнається він, повернувшись до Оберто. — Стомився. "Воювати" із синьйором Бенедетто на відстані, так жодного разу і не побачивши його в нинішньому вигляді; жити в цій клітці без пруття, занудствувати в розмовах із випадковими перехожими... Дякую, месере, що погодилися допомогти. А щодо тієї нашої бесіди... щось вирішили?

— Вирішив. Коли є крила, безглуздо в гнізді відсиджуватися. Тим паче, якщо вже одного разу літав.

— Успіху вам...

Їх перериває старший ресурджент.

— У нас все готово, месере. Прошу вас із хлопчиком вийти. Операцію належить проводити без сторонніх людей. А нині сущі представники роду, як я зрозумів, не забажали бути присутніми...

— Вони давно вже переїхали до Фьйоренци, — знизує плечима синьйор Аральдо. — Ну, йди, малий, — підморгує він Фантину. — І до речі, подумай: може, тобі варто змінити рід занять...

Оберто і "віллан" виходять, важкі стулки зачиняються за ними, відсікаючи всі звуки: голоси ресурджентів, шурхіт їхніх одеж, скрегіт віка гробниці. Залишається тільки незнищуваний, легко впізнаваний аромат, до якого на мить домішується запах гару. Потім аромат розвіюється в нічному повітрі, і тоді Оберто каже Фантину:

— Час повертатися.

Вони йдуть назад — повз тих самих янголів, скелетів, ожирілих купідончиків.

Гримо на дзвіниці, не відриваючись, дивиться їм услід. І раптом, ухопившись за волохату мотузку, починає розхитувати її так, що в мідній чаші дзвона народжується і міцнішає люте калатання.

Двоє на цвинтарній стежці навіть не обертаються.

3

Гроші від синьйора Леандро принесли рівно опівдні, коли дзвін на ратуші ще тільки почав відраховувати потрібну кількість ударів — нікому і нічого не віщуючи, а просто повідомляючи, котра година.

Винагороду доставив той самий розпорядник, який був присутній на вчорашньому "викритті". Це дещо дивує Оберто (таких із кур’єрськими дорученнями не посилають), але розгадка, як завжди, є простою: разом із грошима дещо передано на словах.

Перш ніж озвучити послання, розпорядник навіщось пильно оглядає всю кімнату, поривчасто відчиняє двері, визирає у коридор, зачиняє; тепер його увагу привернуло вікно: прочинивши віконниці, він висовується назовні і вивчає вулицю, будинки навпроти, перехожих...

— Може, поясните нарешті, що відбувається?

— О, так, месере, перепрошую. Синьйор Леандро звелів упевнитися, що ніхто нас не підслуховує, щоб навіть шансу такого не було...

— Кажіть уже!

Розпорядник вказівним пальцем відтягує комір: спекотно! Спітнів, бідаха, поки плівся сюди аж від самісінької вілли, та ще таку ваготу ніс: гроші, доручення (і невідомо, що важче)!

— Синьйор Леандро наказав передати, що ваша місія завершена. Він би просив вас якомога швидше залишити місто. І ще... месере, він запитував, як саме ви збираєтесь вчинити із... ними?

Посланець синьйора Леандро кидає переляканий погляд на двох малюків, які сумирно сопуть, кожен у своїй колисці.

— Ще не вирішив. А в чому річ?

— Він хотів би... е-е-е... ну, мені наказали передати, що... — розпорядник нервує, хоча напевне і раніше виконував слизькі доручення свого господаря. Марудить бідаху не думка про негожість того, що йому належить озвучити, а персона магуса. Цей здатен і зі сходів спустити. Або візьме і на гідру перетворить, яку потім жоден Геракл не захоче вбивать — побридиться. Ох, ризиковане життя в довірених осіб! — Словом, синьйор Леандро, трохи поміркувавши, вирішив, що найкраще буде залишити немовлят у себе. Так би мовити, під наглядом. Чиї вони там діти, хто їхня мати, хто батько — це все, знаєте, матерії непевні, сумнівні. А немовлята — от вони, треба ж комусь за ними доглянуть.

— Синьйор Леандро вважає, що я не в змозі це зробити?

— Ну-у, не зрозумійте мене, тобто його, хибно... Все-таки ви належите до ордену законників і, наскільки я знаю...

— Дозволю собі нагадати, що саме із сиріт ми набираємо більшу частину новіціїв. І дати раду дітям ми вміємо: піклуватися і про душу, і про тіло. Щось іще синьйор Леандро звелів передати?

Розпорядник відкрив був рота, щоб сперечатися, заперечувати, впевнювати і домогтися нарешті свого, але, наштрикнувшись на крижаний погляд магуса, вирішує: та хай йому грець! Нехай сам синьйор Леандро, якщо йому так треба, йде і розмовляє із законником.

Усе це дуже яскраво відбивається на обличчі розпорядника. Він наближається до вікна, знову смикає комір, вдихає на повні груди, обертається до Оберто і розводить руками.

— Ні то й ні, месере. Щось іще передати синьйору Леандро?

— Нічого. Якщо я захочу з ним зв’язатися, ваші послуги мені не знадобляться. — Роздування щік і нічого більше, але Оберто раптом захотілося трохи побешкетувать. Напевне, передався настрій Фантина, який щойно увійшов до кімнати і побачив на столі три важкенькі мішечки з монетами.

— На все добре, — кланяється розпорядник. Він неприязно зирить на "віллана" і йде геть.

— Що робитимеш із грішми?

— Я, месере? Хех... я... — Фантин недовірливо торкається самими кінчиками пальців ближнього мішечка. Потім, поcмілішавши, бере і зважує на долоні. — Важезний! І що, це справді все моє?

— Кілька монет я візьму собі: стандартна платня за послуги і на проїзд до Ромми. Решта — твоє.

Оберто, усміхаючись, чекає реакції, хоча знає, майже напевно знає, якою вона буде. Ніякого читання думок, просто здогадався: два мішечки із трьох "віллан" зараз забере, промимривши якісь недолугі пояснення. Зійшовши рипучими сходинками, залишить "Чобіт" і вирушить у порт, в рибальське сільце, знайде там Марка, старигана Марка, Марка, якого відучора звуть Погорільцем, знайде і вручить йому обидва мішечки, і швиденько піде, бо "і так тужно, друже, а ти тут зі своїми подяками душу навпіл рвеш! Бери — і щоб відбудував все краще, ніж було, і сусідам допоможи, не скупердяйствуй, вони ж через тебе, вважай... гаразд, мовчу. Ну, бувай!" — і повертаючись на заїжджий двір Рубера Ходяги, Фантин піде повільно, бо совість його віднедавна якщо й не абсолютно чиста, то напевно чистіша, ніж кілька днів тому, перейматися завтрашнім днем непотрібно, й узагалі днинка сьогодні така, що до поквапу, діловитості душа не лежить: хочеться прошкувати, дивлячись навсебіч, розкланюючись із кожним зустрічним, підморгувати симпатичним панночкам (а несимпатичних в Альяссо споконвіку не було!); Фантин ітиме так повільно, що Оберто встигне переговорити із "голосом" Татуся Карло, віддати немовлят під опіку другої годувальниці (перша одна не справляється — воно і зрозуміло!) і навіть годинку поспати, поки обидва малюки за стінкою смокчуть молоко й, у перервах, перемовляються між собою за допомогою жестів і майже зрозумілого белькотіння.

Навіщо приходив "голос"? Попрощатися від імені Татуся. Повідомити, що дон Карлеоне ніколи не забуває про зроблені йому послуги і завжди розраховується як слід. Певна річ, замовлення синьйора Леандро рішуче відхилено, більше того, подесті недвозначно дали зрозуміти, що звертатися з такими проханнями до будь-кого з "прибиральників" Альяссо намарне, навіть небезпечно для здоров’я декотрих знатних панів. І нехай месер Оберто не бере в голову, що прийняв допомогу від такого не зовсім...