Магус - Сторінка 5

Вони змушують людину сприймати неіснуючі, вдавані звуки, запахи, дотикові відчуття. Ясна річ, люди бувають різні: одним простіше передати відчуття звуків, іншим — запахів, а хтось узагалі "непробивний" для будь-якого впливу ззовні.

Проте синьйор Аральдо вже знає, що супутник Фантина — не з останньої категорії, адже він почув слова, "сказані" засновником роду Арігуччі. Отже, такому впливу піддається.

І тепер привид штурмує свідомість Оберто легіонами образів: біль від розжарених голок, гіркота жовчі, ревище всіх демонів пекла, безодня, що раптом ошкірює біля ніг магуса свою ненажерливу пащеку, вивергаючи тяжкий сморід брудних казанів, лайна, гнилих тіл!.. — усе це синьйор Аральдо кидає на небажаного гостя, ніби хвацький шахрай — віяло карт: "Походимо з найментого козиря. А тут поб’ємо валетом. А далі — з туза! А з козирного туза!"

Красиво грає, шельма, переконливо!

Однієї тільки карти немає у синьйора Аральдо в рукаві, однією властивістю не володіє він — а втім, і ніхто із духів.

Не можуть вони передавати живим людям відчуття страху. Наслати страхітливі картинки, звуки, запахи — легко, але лякається при цьому сама людина.

Або не лякається.

Магуси, приміром, до таких атак на свідомість привчені й уміють вчасно "закритися". При потребі — ще й дати капосному жартівникові, так би мовити, по руках.

— Йой! — тонко вищить синьйор Аральдо. — Егей, люб’язний, не треба так! Я ж не знав!

Скрегіт зубовний і полум’я пекельне вмить щезли. І сморід розвіявся. І безодня — дивись-но! — затяглася, немає її, лише підлога кам’яна, трохи волога та в міру брудна.

— Чому ж ти, малий, не сказав, кого з собою привів? — докірливо вигукує синьйор Аральдо. — А ви, месере, вибачте мене. Слід було старому бовдурові розгледіти, хто завітав у гості!

— Нічого страшного, шановний Арігуччі. Хто не помилявся в цьому житті?

— І в цьому, і в іншому, — сміється синьйор Аральдо. — Поки помиляємося — живемо, чи не так? Але скажіть-но, люб’язний, ви що, теж подалися у "віллани"? Простіть мені невгамовну і, може, невиправдану допитливість, але тут так нудотно, і поговорити нема з ким — самі покійники, такі, як і я, ми да-авно всі кістки одне одному перетовкли... а розмови? — Синьйор Аральдо скрушно хитає головою: — Ну про що, скажіть на милість, можуть говорити двоє старих засновників знатних родів? Правильно, саме про занепад: кишка тонка, кров — не кров, а водиця, колишні доблесні звершення навік залишаться недосяжним стрімчаком для наших нащадків. ...Адже, месере, ми — Арігуччі, Пітті, Карнесеккі — ми самі, власними руками і головою, робили собі ім’я, накопичували статки! Я, вірите, знав одного теслю, його звали... дай Боже пам’яті... Томмазо? так, Томмазо Гвідотті — то він разом із моїм дідом входив до міської ради Фьйоренци, а вже його син вибився у гонфалоньєри справедливості! Уявляєте, які часи, які можливості, люди які!.. Тоді від кожної муніципальної "компанії" пополанів у радники обирали всього... скільки ж? — хмурить лоба привид. — Чи то по шість, чи то по сім... ех, пам’ять уже не та!.. та, зрештою, це не суттєво, головне, що раніше син простого теслі — уявляєте?! теслі! — ставав шанованою людиною, міг досягти таких вершин — а тепер? Я питаю вас, месере, куди ми котимося? Мої прапрапра... — синьйор Аральдо ревно загинає пальці, але збивається і махає рукою: — Словом, мої нащадки — вони ж нічим не цікавляться, окрім куртизанок і карт. Ви не подумайте, я не святенник, я і сам до куртизанок ставлюся цілком прихильно, але все-таки Господь розмістив нашу голову вище, ніж... гм... те, чим зазвичай керується сучасна молодь. І уявіть, споглядаючи за іншими нащадками знатних родів, я можу лише пишатися, що мої хоч не скотилися до самого дна! А зараз бачу магуса, котрий прямує разом із неперевершеним "вілланом" західного узбережжя до маєтку Цинікуллі. Як вважаєте, що я мушу відчувати?

— Подив? — намагається вгадати Оберто.

— Задоволення, месере, за-до-во-лен-ня! — синьйор Аральдо прицмокує і, здається, ось-ось затанцює від надлишку почуттів. — Розважте самі: нарешті, після стількох років, цей пройдисвіт звернув на себе увагу законників!.. Нарешті мерзотник відповість за все!

— Ви про синьйора Леандро чи...

— Який ще синьйор Леандро? — не зрозумівши, кліпає очима шановний Арігуччі. — Ах цей, нинішній глава сімейства! Облиште, месере, я ж казав: теперішні не рівня попередникам. І хоч рід Цинікуллі завжди мав слабкість до жінок, куди там нащадкам до Бенедетто Цинікуллі! Ото був бабій!..

— Закон, здається, не дуже суворий до любителів плотських утіх, — Оберто всміхається самими краєчками вуст, але синьйор Аральдо це помічає і шалено махає руками: — О, месере, не лукавте, прошу вас! Усі ми не без гріха, але старий Цинікуллі заткнув би за пояс будь-кого з теперішніх дамських підлесників. І головне — його плодючість увійшла в легенди, в них же і герб — ха-ха! — мав відповідне зображення! І коли Цинікуллі замовляв собі персні, аби потім роздавати безцінним нащадкам, зробив не один, не два — цілих дев’ять штук!

— Дев’ять, кажете?

— Саме так! І були часи, коли на всіх чистокровних Цинікуллі їх не вистачало.

Оберто задоволено мружиться:

— Але часи змінилися, якщо я правильно вас зрозумів. Сімейства нікчемніють — і Цинікуллі не виключення. То чому ж Граціадіо — він же нащадок, чи не так? — не носив свій перстень? їх було дев’ять, синьйор Леандро мусив один пожалувати синові, а решту зберігати в заповітній скриньці, в своїй бібліотеці, звідки їх нещодавно викрали, усі дев’ять. Як же так?

— Цинікуллі завжди були трохи того, з дивинкою. Звідки мені знати, що коїться в їхніх головах і чому вони вчинили саме так?!

— Даруйте, синьйоре Аральдо, вибачте, месере, — подає голос Фантин. — Якщо ми збираємося потрапити... туди, куди йшли, то варто поквапитись.

— Так-так! — старий Арігуччі робить припрошувальний жест. — Ось цей, малий.

Коли Фантин зрушує вказаний камінь в кладці, одна з плит біля його ніг зі зловісним скреготом відсувається вбік, під стіну. На місці плити чорніють круті сходинки.

— Потаємний хід, — констатує Оберто. — І вийдемо ми?..

— Уже поряд із віллою Цинікуллі, — гордовито повідомляє синьйор Аральдо. — Сподіваюся, ви зробите, що треба, панове, і ця сімейка одержить належне! Між іншим... гм... месере, чи можу я попросити вас про одну маленьку послугу? Чи не завітаєте ви колись до мене в гості — сюди, в будь-який зручний для вас час?

Оберто, котрий і сам збирався напроситися, погоджується.

Вони удвох із Фантином спускаються сходинками — нижче й нижче, позаду синьйор Аральдо задумливо дивиться їм услід; нарешті "віллан" натискує на якийсь важіль у стіні, і плита над їхніми головами з тим самим нестерпним скреготом стає на місце.

— Чи далеко йти? — стиха питає магус.

— Не дуже... тут по прямій виходить швидше. Та все одно давайте поквапимось, ще ж на віллі працювать не одну годину.

— До речі, Фантине. Ти ж знав, як поставиться синьйор Аральдо до моєї появи. І що вчинить.

— Знав, месере, — спокійно погоджується "віллан". — Гадаєте, я зла вам хотів, коли не попередив? Але міркуйте самі: ви змусили мене піти до Цинікуллі раніше, хоч я ще не готовий. А там нам зустрінуться і пастки, і привиди — і з ними я не знайомий, вся надія на вас. А раптом ви тільки очі відводити майстер, на більше не здатні?

— Виходить, перевірити мене вирішив, — підсумовує Оберто.

— Начеб.

— І що скажеш? Пройшов я випробування?

— Це — пройшли, — серйозно відповідає Фантин. — А далі уже для нас обидвох випробування, месере. Не знаю, чи пройдемо. ...Чуєте? Здається, гримо перестав бевкати.

Гримо давно вже перестав дзвонити, чого Фантин не зауважив, захоплений розмовою із синьйором Аральдо, але Оберто воліє поки що про це не говорити. Він іде крізь вогку темряву потаємного ходу і розмірковує над словами старого Арігуччі.

І чим більше розмірковує, тим менше магусові подобається справа, яку він розслідує. "Надто просто! Занадто все просто виходить. Зазвичай під такими "рівними справами" чигають твані неймовірної глибини — в’язкі, смердючі".

Він волів би, аби хоча б цього разу все було інакше.

Але не вірить, що так буде.

Розділ третій

Як пограбувати градоначальника

Якось злодій прийшов уночі до будинку багатія і, видершись на дах, став через щілину дослухатися, чи всі вже поснули. Помітивши крадія, господар тихо каже дружині: "Спитай мене поголосніше, як я нажив наше багатство, і не відступай, поки я тобі не відповім". Тоді жінка каже: "О, добрий мій господарю, ти ж ніколи не був купцем, як же ти нажив добро, що є в тебе?" Він відповідає: "Дурненька, досить питати". А вона розпитує дедалі настирніше. Тоді чоловік, наче поступаючись її домаганням, каже: "Тільки не видавай мене, і я відкрию тобі правду". А вона: "Боже збав!" Чоловік тоді каже: "Я був злодієм і розбагатів, вчиняючи ночами крадіжки". Дружина йому: "Дивуюся, що тебе жодного разу не спіймали". Він відповідає: "Мій наставник у цій справі навчив мене слову, яке я сім разів повторював, сидячи на даху, і тоді спускався в дім по місячних променях, брав усе, що хотів, і спокійно тими ж променями піднімався на дах і йшов собі". Дружина каже...

Анонім. Про те, що пастиреві душ

належить бути пильним

(із "Римських діянь").

1

Вілла Цинікуллі потопала в садах, гойдалася в колисці, сплетеній із шурхоту листя і цикадових симфоній, із дзюрчання фонтанних струменів та тривожних покликів нічних пташок, — вілла здавалася таким собі Едемом на землі, і Фантин, долаючи паркан, на мить відчув себе найбільшим грішником, які лишень приходили у цей світ. Ось зараз, подумав, вихопиться невідь-звідки янгол з огнистим мечем і я-а-ак!..

Але мара відступила, янгол так і не з’явився — дійсно, хто ми такі, щоб до нас спускалися небожителі?! Фантин зачекав, поки месер Оберто перелізе через паркан (між іншим, упорався магус вправно, виходить, не тільки чародійствувати здатен) — ну, пішли тихцем, навпригінці. Собак тут на ніч не відв’язують, бо здавна відомо: існує не менше сімнадцяти способів знешкодити будь-яких, навіть найлютіших і найнедовірливіших собацюр.

До того ж, наскільки знає Лезо Монети, власники вілли розраховують на інших охоронців — і живих, і не дуже. Перших обдурити не складно, Фантин має деякі міркування з цього приводу.