Магус - Сторінка 7

— От що, — шепоче, — ти мене краще не дратуй. Ходімо далі, часу в нас обмаль, а ми майже нічого не зробили. І, до речі, роззирайся довкруж — вирішуй, що візьмеш за плату.

І рукою хазяйським жестом поводить, мовляв, бери, не шкода. Воно, звичайно: чого ж шкодувать, якщо майно все одно чуже. І треба вам сказати, знатне — одні меблі чого коштують! Скринищі під стінами — та із різними орнаментами! із блискучими застібками! з ін-крус-та-ціями! А буфети!.. а в буфетах! — диви, хоч і темно, а видно ж, яких штучок поназбирано: і каркас із срібла, щоб, павину шкіру на нього натягнувши, набити блюдо солодощами різноманітними; і солонка, і ложки, і виделки із ножами. Окремо височить судок-неф у вигляді малесенької каравели, полицею нижче — блюда і чаші, і кінви із веннеційського скла, дві цукерниці-дражуара, набір вуховерток і зубочисток (кожна, якщо очі Фантинові не брешуть, із чистого кришталю, та золотом оздоблені! та на колодочках по перлині от-такенній!) Погляду від красот не відведеш, а руки, руки самі тягнуться, щоб торкнутися, помацати, сунути до кишені!..

Тільки — не можна.

— Ні, — заявляє Фантин. — Я, месере, ще не зовсім з’їхав із розуму, щоб такі примітні штучки хапать. Ми, ясна річ, відтворюємо ситуацію і все таке, але давайте без зайвини. Той, хто перстенькі прибрав до рук, здуру це зробив, повірте. Зараз він або мертвий, або от-от таким стане. Продати їх не продасть, навіть по одному. А ляже на дно — незабаром його і винюхають. Чи місцеві, альяссці (як гадаєте, дуже зраділи наші, що на стільки часу "промисел" заморозився?), чи он ви ж його за м’яке місце і вхопите. Чи так, чи сяк — користі від цих цяцьок крадених він не матиме, а голову втратить. Тому, месере, я віддаю перевагу дзвінкій монеті: може, отримаю трохи менше, ніж від якихось камінців, але ж — отримаю напевне.

— Тоді тим паче не варто зупинятися на півшляху. Тут синьйор Леандро навряд чи ховає свої накопичення. А от у бібліотеці...

Поміркував Фантин, почухав потилицю та й махнув рукою.

— Гаразд, — погоджується, — піду далі. Але якщо...

— Тих, хто працює на мене... чи зі мною, я в біді не залишаю.

— Ви сказали, месере.

Мабуть, потрібної вагомості й — тим паче — похмурої рішучості в голосі Фантина не вистачає. Будеш тут рішучим, еге ж! Тут би живим-здоровим залишитися.

Вони переходять з кімнати зі скринями та буфетами до наступної. Судячи з клинків на стінах, це зброярня славетного роду Цинікуллі, причому зброярня чималенька, збирали її давно і ретельно.

Був би час, Фантин уважніше поставився б до неї і дещо собі пригледів, а так...

Ідемо далі.

А от далі — треба обережніше. З-під наступних дверей сюди, до зброярні, просочується смужечка світла — правильно, саме там, у цій кімнатці за дверима, Фантин і магус бачили знадвору запалені свічки. Чи інше щось, що світилося: розтоплений камін, ліхтар, пожежа... ні, точно не пожежа, бо вже палала б уся вілла і зараз тут було б галасливо, димно і незатишно.

Напевно, таки свічки. На широку ногу живуть Цинікуллі, що їм, свічок шкода? От і палять задурно.

Крадіїв відлякують, еге ж.

"Хоча загалом спосіб непоганий", — розмірковує Фантин, коли його супутник обережним, по-котячому м’яким порухом розкриває двері і зупиняється на порозі.

Жарти жартами, а якщо хтось знадвору — та хоча б ті ж охоронці, що так піклуються про квіточки! — погляне на вікна, одразу побачить, чи є тут хто, чи нема. Свічки розставлені так, щоб будь-хто відкидав на стіну навпроти вікна тінь — причому жирнющу, здалеку помітну. А загасиш свічки — вважай, сам зізнаєшся: сиджу у бібліотеці, чекаю, поки прийдете в’язать мене, непутящого.

Хитромудро вигадано!

— Кімнату можна оминути, — вирішує нарешті Фантин. — По галереї. Зайдемо з іншого боку, витратимо більше часу, але...

— Ні, — каже месер Оберто. — Навіщо обходити, це ж і є бібліотека.

А дійсно! Лезо Монети так захопився спогляданням свічок, що про головне забув.

Тепер він стиха лається і приміряється: а якщо проповзти? Вікна тут, звичайно, до самісінької підлоги — але так у всіх будинках, нічого дивного; однак свічки стоять у підсвічниках, тому людину звичайного зросту обдарують тінню великою, маленьку — менш помітною, а якщо черевом плити рахуватимеш — геть дрібною, ніякою.

Цими міркуваннями Фантин ділиться із магусом, і той погоджується. Але впасти на пузо не поспішає: "Ти перший", — авжеж, хто б сумнівався!

— Куди хоч повзти? — питає Лезо Монети.

— Он до тієї шафи.

— Над якою картина із бороданем на троні?

— Узагалі-то це статуя Зевса в Олімпії, — бурмоче магус, великий мистецтвознавець сучасності. — Та нехай. Ти маєш рацію, — говорить Фантинові, — саме до цієї шафи. Звідти персні й викрали.

— Як скажете. — Лезо Монети опускається навколішки й повзе, обере-ежненько.

— Сідницю не задирай, — упівголоса радить месер Оберто. — Тінь від неї.

Фантин мовчки робить, як радять. До шафи недалечко, перетерпимо, а потім — даруйте, я своє виконав, тепер жодних умовлянь і аргументів не прийму, у шафі напевно знайдуться грошенята — за пазуху їх і геть звідси, з цієї клятої вілли, від цього навіженого, незворушного магуса, синьйора Сама Досконалість.

— І що тепер? — шепоче він уже від шафи.

— Обережно підводься, тобі потрібні дверцята з гербом, бачиш їх?

— Де кролики і шпаги?

— Саме вони.

— Мабуть, замкнені.

— Тебе це може зупинити?

Кого завгодно, тільки не Лезо Монети! Він навіть не відволікається, щоб відповісти, нехай месер Зазнавайло вважає, буцім дотепніший за всіх, а ми збережемо гідність і гордість.

"Може зупинити", ха! Якби не свічки, Фантин, певна річ, відкрив би цю мушлю вдвічі швидше, але і так він обробляє її вправно, майстерно: ні гучного клацання, ні скрипу, тільки ледь чутне "крак" у замковому механізмі.

— Є.

Пригнувши голову, щоб не стукнути себе дверцятами, він відкриває їх і підводиться зазирнути до шафи.

У шафі, в порожньому ящику, сидить чоловічок невеликого, із лікоть, зросту, в ядучо-зеленій курточці та широкополому капелюсі набакир. Забачивши Фантина, чоловічок кривить звірячу пичку і нявчить котом, якому шипастим чоботом щосили наступили на хвоста.

"А сторожа, мабуть, щойно задрімала, — із легким смутком думає Фантин. — Ех, бідахи..."

І сам не добере: чи то стражників йому шкода, чи себе з магусом.

Утім, із магусом — що станеться?..

Коли крадій це почув, зрадів, вхопився за місячний промінь, сім разів повторив чарівне слово і з розкинутими руками й ногами звалився через вікно до кімнати, спричинивши добрячий шум. Він лежав ледве живий на підлозі зі зламаними рукою і ногою. Коли здійнявся шум, господар запитав його про причину, наче не знав, що сталося. А крадій у відповідь: "Мене підвели чарівні слова". Господар схопив його й уранці повів на шибеницю.

Анонім. Про те, що пастиреві

душ належить бути пильним

(із "Римських діянь")

2

— Я так і знав! — бухкає густий бас. — А то швендяв тут, удаючи з себе слідця, аякже, знаємо ми таких слідців, бачили на площі Акацій — як вони на шибениці витанцьовували! І вам, люб’язний, саме туди дорога, з вашим напарником. Про що обіцяю найближчим часом поклопотатися. Особисто простежу!

Це не чоловічок у зеленій курточці загрозами сипле. Дійсно, йому, із писклявим голоском та дрібним зростом, куди такими обіцянками розкидатися! Місце крикунові в шафовому ящику, де Фантин його і замкнув, щойно минулося перше заціпеніння, викликане пронизливим зойком.

Замкнув, на два оберти відмичку провернув, хмикнув, коли впевнився, що ящик зроблений на совість: верещи, хоч лопни, — ніхто тебе не почує. Принаймні — знадвору.

— Серван, — спокійно пояснив месер Оберто.

— Га? Який іще сервант?

— Не сервант — серван. Один із "дрібного народця". Шкодливий, крадійкуватий, полюбляє дратувати людей. Здатен змінювати вигляд, але кількість доступних видозмін обмежена. Відомі випадки співпраці з людьми.

— Гадаєте, домовимося з ним.

— Гадаю, із ним уже домовилися до нас, інші.

І тут з’явилися ті самі "інші", точніше — інший. Заплив просто через стіну — опасистий синьйор у вбранні, яке, як і в синьйора Аральдо Арігуччі, було в моді років двісті тому. А то й більше; коли там заснований рід Цинікуллі? Саме відтоді й належало рахувати, адже огрядний був привидом fundator’a цього роду.

Оглянув він бібліотеку, поправив широкополі свої рукавища і давай басити: "Я так і знав!" — і інше, вище згадане.

Шляхетно обурювався.

Довгесенько, Фантин уже втомився навприсядки сидіти: підлога ж холоднюща! Думав махнути на все рукою і накивати п’ятами, а магус нехай сам вислуховує, до нього ж переважно і звертаються.

Ні, диви-но, замовк нарешті гнівливий синьйор Як-До-Речі-Його-Звать, а месер Оберто навпаки, вирішив заговорити.

— Усе? — запитує. — Ви закінчили, синьйоре Бенедетто?

Привид очима повертів, брови кошлаті насупив, але мовчить, киває тільки суворо, мовляв, я закінчив, а от що ти скажеш, такий-розтакий?!

— Даремно галасуєте. Не на вашу це користь. Ви ж чудово розумієте — і що я — справжній законник, і що licentia в мене є, і повноваження, і що ваш нащадок до вже скоєного беззаконня встиг із переляку додати нових. І вам тому не так слід поводитися. Ви чекали на мене — я прийшов. Напад у даному разі навряд чи стане для вас найкращим способом захисту. Я би запропонував інше: розкажіть мені, що сталося на віллі тієї ночі, коли зникли персні.

— А чому ви вирішили, що я знаю?

— Не смішно, — веде месер Оберто. І судячи з тону, йому насправді не смішно, а нудно сперечатися із привидом. — Це синьйор Леандро міг не знати. Синьйор Граціадіо. Охорона на першому поверсі, прислуга, хто завгодно із живих. Але не ви. Отже?

Синьйор Бенедетто скоса зиркає на Лезо Монети, який все ще сидить біля шафи.

— Нехай випустить малого, — цідить крізь зуби. — І, до речі, месере, ви довіряєте своєму... компаньйонові?

— Це уже мій клопіт. — Магус обертається до Фантина. — Відчини дверцята. — І знову до привида: — А своєму "малому" ви довіряєте?

Синьйор Бенедетто набирає поважної пози "мене образили, але я вище цього!" і промовляє:

— Тепер і для вас це не має значення. До того ж, саме Малімор якоюсь мірою є свідком того, що сталося.

Серван, скуйовджений, але не скорений, якраз визирає із шафи.

— Синьйоре Бенедетто?

— Давай, малий, розкажи месерові, що сталося із перснями.

— Я ж просив вас! — ображається Малімор.