Мальви (Яничари) - Сторінка 14

— Ханові колись продам.

— Ханові? Але ж хан є.

— Такому, який потребує не скопців, а лицарів.

— Язик заважає тобі в роті, відьмо. Твоє щастя, що гнів не підступив до мого серця. Віддай мені його, я потребую лицарів.

— Ти не хан, вельможо…

— То візьми мою руку і ворожи. Наворожиш мені ханство, тоді візьму джигіта даром, коли ж не наворожиш, голову отут зітну!

Схилилась до землі стара, та не видно було переляку на її обличчі.

— Достойнику знакомитий, — мовила, — володар, що грабує своїх підлеглих, — поганий володар. Його боїться народ, але не любить. Такий хан програє битви. А за тобою колись піде народ. Це кажу я — стара Еміне, якій уже за вісімдесят. Кажу, не дивлячись на руку.

Іслам-Гірей вийняв з-за пояса мішечок, побрязкав ним і шпурнув циганці. Вона спритно підхопила його, очі її засвітились.

— Це за лицаря. А за ворожбу?

Глянув суворо калга-султан на циганку, але сягнув за пояс і кинув їй в обличчя жменею золотих дукатів.

— Завтра приведеш його до мене в Ак-мечеть. — А тоді звернувся до юнака: — Ти хочеш бути моїм воїном, юначе?

— О, так! — спалахнули захватом очі Селіма.

Іслам-Гірей пришпорив коня і поскакав, минаючи Ашлама-сарай і медресе, до головного ханського палацу.

Зупинився на мосту біля воріт. Два мідні дракони над брамою, що вже сто літ перегризали один одному горло, блищали в останніх променях сонця, нагадуючи тим, хто входить у ханський двір, що саме є гербом Гіреїв, і хай обачним буде кожен: калга чи простий райя.

Залишивши коня біля воріт, калга-султан статечно подався до спальних кімнат хана. Пішов сходами вгору, минаючи сторожів-євнухів, що стояли навшпиньках біля кожних дверей; двері ханської спальні відчинилися самі — за ними стояли, заховані в біляодвірні ніші, німі раби.

Бегадир-хан сидів на подушці посеред кімнати в чалмі з зеленим дном, у голубому кафтані. Він приготувався до прийому калги, однак його обличчя було бліде, аж жовте, і чимось стривожене, Іслам-Гірей відзначив про себе, що, певно, недовго поживе цей анемічний меланхолік. Зняв із голови тюрбан, кинув на долівку, нагнувся до брата, і поцілував його в полу кафтана. Бегадир кволо кивнув Ісламові, дозволивши сісти напроти.

— Ор-капу укріплено, хане, — доповів Іслам-Гірей. — Десять веж перебудовано наново, ворота оббиті залізом — жодна жива душа не пройде крізь них. З півночі Крим безпечний…

Бегадир-Гірей сидів, звісивши голову Здавалось, він не слухав рапорту Іслама.

— Чауш [58] сьогодні прибув із Стамбула, — промовив згодом. — Амурат помер.

Нестриманий і гарячий Іслам —схопився на ноги.

— Він же бездітний! — вирвалось із його уст. Бегадир сполошився, глянув на німих рабів, прошепотів:

— Не вір сьогодні навіть мертвим, Ісламе. А султан буде. Рід Османів не закінчився. Завтра оперізують мечем Ібрагіма…

Бегадир вдивлявся в глибокі очі молодшого брата. Чекав від нього здивування, обурення або ж навіть сміху.

Та стало враз непроникливим костисте обличчя калги-султана. Тільки хижі, злорадні вогники на мить блиснули в чорних очах і тут же погасли.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Сказав Пророк, хай над ним буде мир
«О ви, які хочете влади, запитайте себе,
кого і що ви любите?»
З хадісіа

Стамбул напружено очікував коронування нового султана і був напружено тихим. Мліли проти сонця кипариси, спиналися разом із ними до неба мінарети Айя-Софії, по той бік затоки мовчала завжди гамірна Галата, а султанський палац Біюк-сарай причаївся, мов до стрибка, на горбатому клину між Босфором і Золотим Рогом.

Третього дня після смерті Амурата з самого ранку почав збиратися народ уздовж Ат-мейдану [59]. Люди вдивлялися в бік султанського палацу, що таїв тепер у собі таємницю влади.

Перед полуднем Ібрагім, одягнений у султанську одежу, в’їжджав у супроводі анатолійського і румелійського кадіаскерів до Біюк-сарая. Попереду на буланому огирі гордо скакав ага яничарів Hyp Алі.

Три дні у Малому палаці на Петроні [60], де навчаються військової справи молоді яничари, готували нового султана до вступу на престол. Займався з Ібрагімом шейх-ульіслам, навчав його ритуалу коронування, радив, як він має поводитись у перші дні султанування.

Ібрагім, наче новонароджений, не знав нічого — ні життя султанів, ні звичайних людей. Ще шестирічним хлопчиком його відлучили від матері і завезли в бурсу, де він, заледве ставши підлітком, пізнав розкіш розпусти і пияцтва. Султанич блазнював по кафеджіях, на вулицях і в циганських притонах, поки Амурат замкнув його у в’язницю, щоб не плюгавив султанського роду.

Дивна доля престолонаслідників. Вона не має середини, а тільки небо або пекло — золотий трон або ж смердюча тюрма.

Регель знав, навіщо готується цей спектакль з Ібрагімом — треба рятувати династію. В душі ж він противився: як можна оперізувати півідіота мечем Османа? Адже всі, навіть валіде, називали його юродивим.

Шейхульіслам довго придивлявся до мізерного Ібрагіма — він нагадував пагінець проса, що виріс у підвалі. Бліда, аж прозора шкіра на обличчі, боязко стиснуті губи, але очі — ні, очі не божевільні — якісь наївні, хлоп’ячі, і слухає він порад верховного душ-пастиря, як слухняний учень у медресе. Йому все цікаво, дивно, певне, незвично слухати навіть людський голос, якого стільки років не чув. Він добре запам’ятовує, що має сказати, коли його опережуть мечем, доволі швидко вивчив напам’ять промову до яничар.