Мальви (Яничари) - Сторінка 2

Певно, не один з перехожих задумувався, ховаючись у тіні дерева, про вічність життя; не одного бадьорила безсмертна живучість південного богатиря, і чабан, можливо, складав пісню про мужнє дерево, що витримує суховії, спрагу і безжалісне палюче сонце.

Зупинився біля нього меддах Омар, довго придивлявся до зухвалого дерева і гірко посміхнувся в задумі. Бо мало хто знав, що цей богатир мертвий, що серцевина висохла, і корені давно перестали тягнути глибинну вологу. Хто ж міг знати, що плющ, якому природа присудила повзати по землі, непомітно всмоктувався в пори дерева, хитро снувався тоненькими жилами по стовбуру до самого верховіття, день у день висмоктував соки, поки вп’явся мацальцями в коріння. А тоді запишався, забуяв, розпустивши листя по чужих гіллях. Та не сідають на нього ні бджоли, ні метелики, ба навіть сарана не їсть його. Цупкий і ядучий. Він зеленіє, поки струхлявіє коріння старого дерева, роз’їдене плющем, доки воно звалиться і вкриє паразита своєю порохнею…

…Надто рано почалось цього року літо в Криму. Шовковиця обсипалася, не доспівши, виноград не зав’язався, попадали жовті персики величиною з ліщиновий горіх, вітри не наганяли на небо ні одної хмаринки. Достиг ячмінь, ледве покривши собою сіру кам’янисту груду, і розвіялося половою виколосене просо.

А в червні налетіла в Кафські степи сарана. Вийшли селяни з кетменями копати рови, вийшла процесія сіро-сукманних дервішів, несучи в калачикових баклагах священну мекканську воду, і стояли всі, безпорадні, дивлячись, як довкола погибає життя.

Серед натовпу жінок, які в розпачі вже не дбали про те, щоб закривати визолені тривогою обличчя, стояв сивобородий чоловік у білій чалмі і сірому бурнусі. Тяжка скорбота тінилась в його очах.

— Кара аллаха за гріхи наші… Отак чорніє і стогне земля, коли йдуть правовірні війська у чужі краї, — мовив сам до себе, і повернули до нього голови люди, а дервіші, що стояли осторонь, підступили ближче. — Такий же шум тоді несеться над землею, і так само лунає плач жінок та дітей.

Різко підвів голову один із дервішів, зателіпалася срібна серга у вусі, він підійшов до меддаха Омара, зарослий і босий, смиренні очі зайшли гнівом.

— Чи не покинуло волосся розуму твою голову, старче, що накликаєш нам кару християнського бога за джіхад [13]? І хто ти такий? Та видно, мусульманин, тож як ти міг забути слова пророка: «Піде в рай той, хто загине на полі бою з гяурами?»

Але сказано теж у сьомій сурі корана, отче, — відповів спокійно меддах Омар, — в сурі пророчій: «Скільки сіл ми марно погубили!»

Якщо ти знаєш коран, хай осінить нас світло єдино правдивого вчення, — посмиреннішали очі дервіша, — то згадай слова пророка: «Ми покажемо наші знамення у всіх країнах, поки вони не зрозуміють, що це правда»

— Але друга сура, благочестивий, сура меддинська, гласить: «Горе тим, які пишуть писання своїми руками, а потім кажуть: це від аллаха». Бо знамення, про які ти говориш, несуть наші воїни і в Азов, і в Багдад. І там, і там чорніє земля від наших ратників, як Кафський степ від сарани. Скажи мені, яка ж війна священна? Проти християн чи проти єдиновірних мусульман?

Задрижав посох у руці дервіша, а жінки з тривогою й надією дивилися в розумні очі аксакала [14], — що скаже він ще, може, це прийшов до них віщун горя або радості?

Глянув Омар на зажурених матерів, сестер і дочок воїнів, що віддали або віддають життя за Високий Поріг [15] над Євфратом і Доном, — жаль закроївся на губах, мовчав старий; повів очима на проповідників священних воєн — зло струснуло ним, і розповів він дервішам сон пророчий.

Приснився дивний сон султанові Амурату під стінами Багдада. До лозини нібито підійшов ніж, щоб зрізати її. А лозина відіслала його до іншої. І ще побачив падишах уві сні шулік, які їли падаль, виригали і знову їли, і гинули, обжершись нечистю. Покликав Амурат мудреця і спитав його, що означає цей сон.

«Це віщування на нинішній день, — відповів мудрець. Лозина, що відсилає ніж до своєї подруги, — це ми самі, які не щадимо брата задля своєї користі. А шуліки — то знову ж таки ми, що пожираємо чуже добро, відригуємося людським стражданням і робимо й робитимемо те саме, поки здохнемо від своєї ненаситності».

Закричав дервіш:

— Ти шіїт [16], перс шолудивий! І мудрець той теж був перс-шіїт, хай почорніє його голова, яку, напевно, зітнув великий падишах!

Заверещали дервіші:

— Хто ти такий? До кафського паші відвести його!

Навіть не здригнувся аксакал.

— Я Омар-челебі, анатолієць. І цю відповідь султанові дав я.

Затих крик, і шепіт пішов по юрбі, ім’я Омара зашелестіло на губах вражених монахів. О, його — цього мандрівника, меддаха і хафіза [17], на якого ще не звелась рука жодного можновладця, знали в Стамбулі і Брусі, в Бахчисараї і Кафі.

— Моліться, люди, — мовив меддах. — Привид голоду блукає над степом. Благайте бога, щоб не справдилися слова пророка про сім худих корів, що пожирають сім ситих, про сім сухих колосків, що пожирають сім налитих. Просіть милості в неба…