Мальви (Яничари) - Сторінка 5

Чи то щастя — по дорозі захворіла дівчинка пропасницею, і їх тому не розлучили, а на ринку в Кафі продали за безцінь безалтинному татаринові.

…Воля. Минали хвилини, і слово це щораз тануло, меншало, втрачало оту несподівану велич і, врешті, лякало невідомістю: а що далі? Куди дітись? Там, у господаря, вони таки мали шматок хліба, а зараз хто прогодує бездомну гяурку? Страшне слово — гяур, яке позбавляє праці, довір’я, будь-якого права, яке щодня проклинають хатиби [23] в мечетях!

Та ні, є ж надія. Марія добре пам’ятає дорогу до Перекопу. Адже вона вільна і може повернутися на Україну, їжу якось роздобуде в дорозі. Випросить у чабанів, украде… Бог допоможе.

Взяла Мальву за руку і звела на стежку, що виводила поза мури в степ. Побачила, як із воріт виходила людина у сірій рясі, боса, в плоскодонній повстяній шапці на патлатій голові. Чоловік ішов їм наперестріч.

— Зупинись, жінко, — сказав тихо і владно. Марія сахнулася. Вона здогадалася, хто ця людина з чотками в руках і срібною сергою у вусі. Злякалася не дервіша, а тієї думки, що колись у надто скрутні хвилини вповзала в мозок і не давала спати по ночах, настирливо спонукуючи скоритися. Ступила вбік, затуляючи подолом Мальву, але дервіш замахав руками, заволав:

— Я-агу!

Це незрозуміле слово було схоже на зловісне заклинання, і Марія зупинилась.

— Бачать очі твоє горе, жінко, і я молюся, щоб аллах — хай благословенне буде його ім’я — послав тобі добру долю, — сказав дервіш.

— Мені твій аллах не пошле доброї долі, — відповіла тихо Марія.

— Якщо бог зачинить одні двері, то відчинить тисячу, тільки треба приходити до нього з вірою і покорою. Я дервіш, жінко, мюрид [24] ордену найрозумнішого шейха з усіх шейхів — Хаджі Бекташа. Пергамент, на якому списаний наш родовід — шередже, — найдовший серед шередже всіх орденів, але він коротший, ніж дорога до невільничого ринку. Підемо по ньому, жінко. Скорися словам Мураха-баби.

— Я стала вільною сьогодні! — різко відказала Марія. — І не хочу йти знову в неволю — твою, твого шейха і твого бога.

— Немає, дочко, вільних людей на цій землі, — дервіш прискулено дивився на Марію, перебираючи чотки в руках. — Ти була рабинею в хазяїна і тяжко працювала, але ніхто не корив тебе за те, що ти християнка — бо невільники всі християни, нема рабів-мусульман. А тепер, коли ти стала вільною, твоя віра стане тобі новим рабством. Тобі, звільненій від примусової роботи, ніхто не дасть заробітку. Ти будеш швендяти по базарах, жебрачачи хліба для своєї дитини, а на тебе плюватимуть правовірні, і це рабство стане в сто крат тяжчим. Але ти можеш прийняти мусульманство, наректися рабою аллаха і тоді…

— Ні! — скрикнула Марія, намагаючись криком убити черв’як вагання, який тепер боляче завертівся в серці. — Ні, тільки не це рабство!

— Це найлегше рабство. Воно тобі виплатиться. За нього хліб дають на нашій волі.

— І купити треба його своїм сумлінням?

— Сумління — теж рабство. Вільних людей немає, жінко, — похитав головою дервіш і сказав майже пошепки: — Хай ти не змиришся в душі з новою вірою, хто ж про це знатиме чи карати за це буде? Якби ти народилася серед тигрів, хіба відала б, що живуть на світі олені? Про дочку подумай, в неї життя тільки починається. А про те, що зможеш повернутися в свій край, забудь. Ор-капу [25] замкнений на сімнадцять замків. Від Борисфена до Гнилого моря [26] височать одна біля одної сімнадцять веж, жодна людина не пройде через перешийок без ханської грамоти.

— А з грамотою? — похапливо спитала Марія.

— Її може отримати тільки мусульманин.

Дервіш повернувся до Марії спиною, зашепотів слова молитви, тихо подався у протилежний бік, а вона стояла зблідла, без надії, з простягнутими руками і не помічала, як синьоока Мальва безжурно бігає попід хребтом, зриває жовті квіти, що пришпилились головками до сухої землі.

— Ні, ні! — промовила сама до себе вголос. — За це карає кожний бог. За відступництво нікого не минає кара… Але як ще тяжче може покарати мене мій бог? Я нині вдруге втратила волю, — що страшніше він зуміє придумати для мене? Муки сумління?.. А тебе, о господи, не мучитиме совість, коли загине моя дитина? Одне-єдине віконечко залишилося для мене, яким я ще можу вилетіти на волю, — грамота. А не відчиню його, то колись постигне мене найжахливіша кара — прокляття рідної дитини.

Жмакали душу сумніви, шугали в голові покремсані думки, і між ними промайнула ота, тепер уже наче зовсім чужа й непотрібна: що було позаду?

Що? А чи варто далі згадувати про те, що зажурилась Україна, бо ніде прожити? Україна… А я хіба не Україна, укроєна, ущерблена, як моя земля? Переді мною — рудий хребет Тепе-оба, позаду — кафський ринок, і нічого, й нікого немає в мене більше, крім Мальви. А ось вони, жовті, мізерні квіти, забули свою вітчизну і живуть. Якби розрослись пишно, як там, їх згризли б верблюди й осли. Та вони змирились… Що мені тепер до України, коли її на світі вже немає. Її втоптали в болото на Масловому Ставу самі проводирі-полковники, і відтоді я вже не шанована людьми полковничиха Самійлиха, а жебрачка… Нема України. То чому я повинна вбивати юне життя дитини лише заради пам’яті про неї? Нема України — є Ляхистан з костьолами, чим вони кращі від мечетей? Та все одно я хочу повернутися туди, тому прости мені моє відступництво, боже. Якщо повернемось — викуплю свою провину: молитвою, кров’ю, життям.