Маруся Богуславка - Сторінка 15

При ній він, кажуть, мов дитина смирна,
До неї доторкнутися не сміє,
І, мов убога, боязка людина,
Перед царицею потужною німіє.
Коли б ти бачила, як звеселився,
Як став мене прилюдно обіймати,
Довідавшись (Редшид мені хвалився),
Що у мене Хасеки-Хуррем мати… —
«Вези її, вези в Царицині Палати!»

XIV

І, мов за покликом гучним Османа,
Галера золота під бунчуками
Назустріч припливла і привітала
З гармат гетьмана із двома жінками.
«Одна яса гетьману та гетьманші,
А друга — рідній матері Хасеки,
Великої й могущої султанші». —
Так донесли галерні греки,
Хибкі потурнаки, в ісламі недопеки.

XV

Босфорські води, мов срібло, кипіли
Під веслами галери золотої,
І очі очаровані гледіли
На город Софії, колись святої 53,
Тепер служебки грішної пророка,
Покутниці за лжу на аріанство 54,
На ту звізду туманного Востока,
Та за гоненнє на несторіанство,
Котрим спасти свій ум хотіло християнство.

XVI

«Заїро! На всьому широкім світі
Нема й не буде другого Стамбула.
Мов золоті Аллах розвішав сіті
Вподовж свого квітчастого авула.
Крізь золото сади благоухають.
Понад снігами мурів зеленіють,
І мінарети, місяцем вінчанні,
На горах райських, благодатних мріють!»
А води дзеркалом прозирчастим леліють!» —

XVII

«Благословен Аллах! — рече Заїра, —
Вінець землі віддав він правовірним.
Хранителям правдивості і мира,
Служителям своїм нелицемірним». —
«Так, міч наш правду й мир обороняє;
Жезлом желізним пасемо народи,
І покіль він в руках у нас сіяє,
Не хлинуть із небес потопні води
І за людські гріхи не знівечать природи.

XVIII

Коли ж підіймуться джавури з праху
Та завдадуть Османлисам зневагу
Мечем і правдою, тогді Аллаху
Зістанеться оддать їм перевагу.
І скаламутиться Дунай широкий
Від нашого безчесного втікання…
І Порти пишної поріг високий
Страшенного дознає поругания…
Аллаху! Не впиняй твого меча-карання!

XIX

Нехай над світом той господарює,
В кого душа міцна в міцному тілі,
Хто правду серцем чистим, чесним чує,
Хто в слові вірен, непохибен в ділі.
А ви, фальшиві мідяки-червінці,
П’яниці, бабії та лежебоки,
Блудні з паршивої отари вівці,
Занепаду Османлисів пророки!
Да буде ваш уділ кривавий і жорстокий!» —

XX

«Не говори так страшно про недолю,
Мій соколе, мій орле сизокрилий!
Не зуповняй даремною журбою
Душі твоєї вірної Заїри.
Дивись, які картини перед нами
Над водами небесно-голубими!
Як у воді висять доми з садами,
З піддашшями, з терасами своїми,
А білі голуби, немов сніги над ними!

XXI

Дивись, які мечеті мармурові!
Які легкі кіоски та стрільниці!
Мов парчами окутані діброви,
З них золоті летять угору шпиці.
Над ними хмари тихим раєм сяють
На небі чистому, як дух пророка:
То херувими з неба визирають,
Промінне Божого благого ока,
Едемські сторожі спасенного Востока!»

ДУМА ТРЕТЯ

І

Тим часом, як Заїра любовалась
Священної природи малюваннєм,
Душа, примучена недолею, озвалась
Новим страданием на чуже страданнє.
Не золотом галера величалась,
Не довгими хвалилась бунчуками:
Вона цвіла, пишалась і втішалась
До поясниці голими гребцями,
Здобутими в бою рабами, козаками.

ІІ

Кругом срібло і золото блищало,
І сонцем рай із неба осміхався,
А в хирнім тілі сонце замирало,
Що так язик із язика знущався.
Стара не знала й не хотіла знати,
Що козаки на морі виробляли
І чим би стались мечеті й палати,
Коли б вони Стамбул опанували
Та свій закон невірам показали.

III

В тій церковці, в тому бабинці-раю,
В куточку тім небесного жилища,
Де чоловік її, по давньому звичаю,
Благословляв різню та пожарища,
Аби чужа була, не наша віра,
Аби не наш язик звав Бога правди, —
В тій церковці запекла злість кипіла
В серцях завзятих темної громади,
Що адом дихала на пишні царегради.

IV

До пояса нагі, плечисті чуприндири,
Леви Порогів, лицарі Лиману,
Сиділи в ряд, без волі і без сили
Метнутись на грізного бусурмана.
Залізні кайдани їм повпивались,
Мов зуби Цербера 56, у голі ноги;
Гребли всі влад, аж потом обливались,
Бо потурнак ходив між ними строгий
І карбачем крутим їм додавав підмоги.

V

«О чоловіче, — прорекла старенька, —
Невже ти в серце Господа не чуєш?
В нас і на скот помахують злегенька,
А ти сих в’язників, мов кат, катуєш!
Дивись, які страшні, криваві смуги
На плечах, мов вужі, понабрякали!
Такої безсердечної наруги
Ще людські очі звіку не видали.
Вони ж на весла й так щосил понадягали». —

VI