Маруся Богуславка - Сторінка 2

А найбільше тим козацтву піп сей був не до любові,
Що казав, як думав, щиру правду козакові.

Він картав у церкві козаків докірними словами,
Соромив їх дуків хижими, кривавими ділами.

І полковника козацького, й обозного 7, й гетьмана 8
Поважав не вельми більш, як нехриста і бусурмана.

«Бо вони, — рече, — Дніпром на море випливали,
Та й купецьким суднам християнським пільги не давали;

Християн-купців, як і невірних турків, пліндрували,
А награбивши турецького немов добра, гуляли.

В погулянках славились морським походом та хвалились,
Що за віру б то благочестиву християнську бились.

І п’яне кобзарство, шинкове нищунство, підкупляли,
Щоб у кобзу про лицарство їх розбійницьке бряжчали.

А пропившись
І, мов крем’ях той, оббившись,

Свою рідну Україну пліндрували,
Милосердного гріхами прогнівляли;

Божий бич, татар, на села накликали,
Много християнських душ занапащали»…

На попа за се козацтво нарікало,
І на часточку йому не подавало;

По чужих церквах акафісти наймало,
Роківщиною його ніже не обмисляло.

Не пізнав розкошів богуславський чесний піп-тімаха,
На попівстві жив мов гречкосій-доматор сіромаха.

Проста хата в нього сяла тільки гарними богами,
Та пахущими на божниках квітками й рушниками,

Та хорошою, як Божий рай, вродливою дочкою,
Що всім брала очі дивною якоюсь красотою.

Байдуже було старому про багатство:
«Не від сього, — рече, — миру наше царство»…

І на те з старою не вважали,
Що попи їх із попадями минали,

Інде попасу веселого собі шукали,
Від убогої гостини потай утікали.

Один тільки й пан прихильний обібрався,
Товстогубим між козаками звався.

Не любив також і сей бенкетувати,
А любив з попом у Біблії 9 читати.

До попа частенько став сей пан ходити,
І без чарки про спасенне говорити.

Хто казав: любив він попадю старую,
Хто казав: ще й більш попівну молодую.

Замолоду він якось не оженився,
І в літа, ляхи мовляли, panski вбився:

Дак лизав старий до молодої губки,
Буркотав, як сивий голуб до голубки.

ДУМА ТРЕТЯ

І

«І не кажи мені,
І не турчи мені:
Не хочу слухать-знати,
Щоб за нелюбого
Да товстогубого
Марусеньку віддати». —

II

«І не проси мене,
І не гризи мене:
Шкода про се й казати,
Щоб із злиденником
Та безземельником
Марусеньку звінчати.

III

І батько, й дід його,
І рід, і плід його
Се все було ледащо:
Бо козакуючи,
Статки гайнуючи,
Позводились нінащо».

Так старенький із старою
День у день сварився,
А козак із їх дочкою
Тайкома любився.

Була гарна вбога панна,
Краля-королиця:
Як ясна зоря, рум’яна,
Як сніг, білолиця.

Народила мати доню —
Мов намалювала;
Надала їй щастє-долю,
Щоб біди не знала.

А біда не за горами,
Ходить проміж нами…
Очі з чорними бровами
Миготять сльозами.

Миготять, мов блискавиці,
З-під густої тучі,
Як стоїть коло криниці,
Свою долю ждучи.

«Не ходи вже, доле й воле,
Вранці до криниці:
Продають мене за поле,
За важкі червінці». —

«Ні, покіль на небі зорі
Місяця стрічають,
Покіль на безкраїм морі
З вітром хвилі грають,

Товстогубу не придбати
Чорних брів дівочих!
Завтра будемо єднати
Козаків охочих,

І полинемо з вітрами
На безкрає море,
І поробимось панами,
І забудем горе.

Побудуєм собі пишні
Хати на помості,
І вчащатимуть велишні
До нас дуки в гості.

Оксамити, златоглави
Будемо носити,
Килимами крити лави,
Меди-вина пити.

Бо мене старшим обрали
Над всіма старими,
Щоб на море я човнами
Вилітав, мов крильми.

А у мене — як заграє
Моречко з вітрами,
Мені духа підіймає
Вгору, мов руками.

Грають, грають-примовляють
Кобзарі великі:
Будуть грати-примовляти
По всі вічні віки.

О, се дивна кобза — море!
Дивні в кобзи й струни!
Як заграє, відчиняє
Предковічні труни.

І виходить з них лицарство,
Що на морі билось,
Більшою, ніж пишне панство,
Славою покрилось.

І я, Маню, буду славен
Проміж лицарями,
Проміж дуками-панами,
Проміж кобзарями.

Будуть Левка Кочубея
По Вкраїні знати,
І під струни про Мурея,
Що він бив, співати 10.

Будуть Левка Кочубея
Знати й за морями,
Споминати, мов Енея 11,
Перед королями.