Маруся Богуславка - Сторінка 3

Бо Левко твій до султана
Знайде шлях-дорогу
І всю шатами зодягне
Україну вбогу.

Бо Левко твій бесурмена
Спліндрує-зруйнує
І самого королеві
В’язнем подарує».

ДУМА ЧЕТВЕРТА

І весела, і щаслива
Мріями коханка,
І ясніша уродлива
Весняного ранка.

Як на світі любо жити,
Милого любити,
З його мислями навіки
Душу й серце злити!

«Чи ти чуєш, паньматусю,
Що Левко говорить?
До твоєї він Марусі
Мов у дзвона дзвонить.

Каже милий, є десь море,
Гонище безкрає,
Що, мов житом добре поле,
Золотом сіяє.

Каже милий, що здобуде
Здобич нам велику;
Златоглав носити буде,
Покіль його й віку.

Каже милий, що ми будем
Жити-панувати,
І величні з нами дуки
Знай бенкетувати». —

«Моє щастє, моя доня,
Радуюсь від серця,
Що мені на старість доля
Молода всміхнеться.

Буде мати в вас сидіти
Хоч коло порогу
Та на вас обох гледіти,
Дякуючи Богу.

Буде хоч щодня помости
Шарувати-мити,
Аби в панській високості
З вами й їй пожити». —

«Ні, до тебе ще й над нього,
Мамо, прихилюся,
Що з козаченьком ззирнуся,
До тебе всміхнуся.

Будеш павою, матусю,
В парчах походжати
І в шовки свою Марусю,
В жемчуги вбирати».

ДУМА П’ЯТА

Старосвітська кров козацька
В ветхих жилах врала:
Попадя поклони клала,
Всіх святих благала:

Козакові помагати
Турка воювати,
Кораблі його прокляті
На пожар пускати.

«Ти ж, владичице небесна, —
Слізно промовляла, —
Що на полі і на морі
Нашим помагала!

Покривай твоїм покровом
Байдаки козацькі,
Розбивай небесним громом
Судна бусурманські,

А з них зброю, срібні кубки,
Сукна, златоглави
Козакам подай у руки
Для своєї слави!»

Старосвітська кров шляхетська
В ветхих жилах врала,
І в попа противні думки
З серця викликала.

Бо не з шаблі, з плуга жити
Його предки вчили,
Рідну землю боронити
Щоснаги, щосили.

За козацтво він частенько
З жінкою сварився,
А погримавши, журився
Та богам молився.

Від сладчайшого Ісуса
До Кузьми святого
З-під його густого вуса
Буркотіло слово.

Звав і він богів із неба
Против азіатства,
Та цурався, мов Ереба 12,
Бурліїв-козацтва.

На коханнє ж залицяннє,
На слова Левкові
Дав із жінкою в розмові
Присуд козакові:

І

«І не турбуй мене,
І не дратуй мене
Ти мріями своїми!
Сі безземельники —
Чорти-пекельники;
Пропадемо ми з ними.

ІІ

З моря вертаються,
Знов пропиваються,
Знов ходять без сорочки.
Хай їх цураються,
З ними не знаються
Отецькі чесні дочки.

ІІІ

Бо за п’янюгами
Та волоцюгами
Орда сюди вганяє,
І не одно у нас
(Скажемо в добрий час)
Село від них палає».

«Я довідався, чого се,
Козаки охочі
Пропивають у шинкарки
Нащадки жіночі,

І дзижчать, мов злющі оси,
І гудуть шершнями,
Будять нас посеред ночі
Гуком та піснями.

Знай, моя голубко, лихо
Та й велике сталось:
На Цоцорі безголов’є и
Над панами склалось.

Кликав пан гетьман коронний
За Дністро й охочих, —
Обізвалась купа сивих
Та підпарубочих;

А середні загукали,
Мов базар жіноцький:
«Нехай знає-пам’ятає
Ясний пан Жовковський 14

Як пани нам на Вільшанці
Леєстри писали 15,
Козаків старих до плуга,
До коси вертали»…

«Як же, злющі, одібрали
Із Цоцори вісті,
Миттю до коша зібрали
Тисячу і двісті». —

«Які ж вісті, мій панотче»? —
«Дикі, жено мила!
Розметала нас, мов клоччє,
Бесурменська сила.

Стяте голову з гетьмана
Великорозумну,
Що всю Русь обороняла
Та й Ляхву безумну.

Стято й подано гостинця
У Стамбул страшного,
І висить вона в воротях
У царя гнівного». —

«Ох, мій Боже»! — «Не лякайся:
Се не все ще горе,
А ось лихо, що зібрались
Козаки на море!

Будуть море пліндрувати,
Пити да гуляти,
А нас кляті азіати
У полон займати.

Будуть пити, в кобзи грати,
Здобич прославляти,
А ми — той Стамбул завзятий
Бранцями сповняти!