Мертва зона - Сторінка 13

— Скільки даси.

— Овва! — тільки й мовив господар. По обличчю пробігла гримаса — мабуть, хотів чоловік засміятись, але стримався.

— Знаю, що багато дати не зможеш, а й за безцінь не забереш, бо якусь копійчину на корову призбирав.

— Якими ж грішми тобі платити? Німецьких ти вже не візьмеш, бо наші близько, а наших грошей катма.

— Щось же ти призбирав… Мабуть, і старі червінці знайдуться.

— Давай у борг! — скрикнув Чернега. — Давай у борг, а я потім тобі заплачу стільки, скільки захочеш.

— Пиши розписку, — важко видихнув Вільгота. — Пиши розписку, що об’язуешся сплатити мені за корову стільки, скільки вона запросить не сьогодні чи завтра, а через півроку.

— Хоч через рік!

— І ще пиши, що коли не буде грошей, то об’язуєшся віддати за корову шматок хати.

— Що хоч напишу! Жінко, там у нас якась паша є? Га? А дійниця? Бо куди ж молоко доїти? Ну, спасибі тобі, Іване. Завжди був поганої думки про тебе — і жмикрут, мовляв, і такий, і сякий, але бачу, що кожне може переінакшитись. Це ж для моїх дітей — здоров’я. А коли забирати? Зараз? Ого! Жінко, а налигач у нас є? Піди пошукай, бо як же без налигача? Ні, ні, треба на своєму вести.

— Пиши розписку, — нагадав Вільгота. Чернега не забарився з розпискою. Дістав із ковбашки пошматовану книжку, вирвав останню, до половини чисту сторінку. Щось написав і тицьнув Вільготі. Той прочитав і, згорнувши, сховав на грудях.

— Де ж дійниця? — метушився Чернега. — А де налигач? — Губи його тремтіли. Бігав по хаті, не знав, де присісти. І знову до Вільготи: — Ви її ще не доїли сьогодні зранку?

— Та ще ні.

— А не ялова вона у вас? До бугая водили?..

— Чи ти, Луко, не знаєш?

— Знаю, знаю, але ж хочеться ще раз перепитати. То водили?

— Водили…

— Жінко, ти чуєш? Це ж вона приведе теля. Теля виросте, можна буде продати!..

Жінка слухала його — й не обзивалась. Тільки світила широким, виснаженим зором. Здавалось, ніби все те відбувається поза її свідомістю, а вона як задумалась про своє, то й передумати не може.

— Отже, так, — і далі гарячкував Чернега, — поставити знайдемо де. Хліва нема, то нехай і в коморі побуде, однаково комора порожнісінька. А там щось і зліпимо для неї. Чи не так, жінко:

Вона все ще мовчала. Та господар і не чекав її відповіді — говорив про своє:

— Буде молоко — можна й на базар понести, все якась копійчина між пальців крутитиметься. Дасиш людям сиру, а вони ж тобі віддячать — те миску борошна принесе, друге жменю крупи чи пшона. Не пропадемо!

«А таки не без кебети чоловік, — осміхнувся внутрішньо Вільгота. — Такий з пісочку стулить хатку-дірку, поселиться там зі своєю мурашвою, та ще всі й щасливими будуть».

— То ходімо, — квапив Чернега, думаючи про те, що поки та корова в чужому хліві, доти вона й чужа, а заведе до себе — власна, не чия-небудь!

Вільгота виходив із хати, опустивши голову, наче боявся глянути по боках. За ним веселий, аж сліпий од радості, хутенько перебирав ногами Лука, та раз у раз зупинявся, бо майже на галоп переходив, випереджаючи гостя і тручаючи його то грудьми, то плечем. Дітлашня хмарою посунула за ними. Наступали одне одному на ноги, спотикалися. Нарешті, розхристані, босі й голомозі, поставали аж за порогом і стежили, як молоденьким, розгарячілим півником скаче і скаче навколо сусіда їхній батько.

Вийшла й мати надвір. Руки в неї чомусь тремтіли, то посплітала пальці, щоб хоч трохи вгамувати дрож.

Тільки Юхим подався до своєї горобейки — чи по сорочку забуту, чи по штани, як тут без стуку двері одчинились і разом із морозом до хати ввалився староста Самець із Юрком Вільготою, а за ними й німець в окулярах («Як же це вони йшли, що я й не побачила, й не почула? Мабуть, Юрко провів, бо він тут кожну бадилинку знає, а вже яка дірка в тині, то він її й продирав»). Меланка дивилась на Самця, а бачила усіх трьох. Усі вони були якісь насуплені, з сіруватими обличчями — наче аж глевкими. І губи їхні глевкі, й погляди, а що вже лоби — то такі тьмяні й холоднуваті, мов у покійників. У Меланки сама рука піднімалася, щоб перехреститись, але жінка тільки водила долонею по припічку, ніби порох витирала. І все дивилась на Самця — жердинистого такого, на тичкуватих ногах та з голубуватим прищиком на дзюбатому носі.

— Як ся маєте, кумо? — поспитав Самець, начебто жартома поспитав, а лице як було замерзлим, то так на ньому нічого й не здригнулося.

«Вже й кумою стала, вже й породичались», — подумала Меланка, а вголос:

— Та так, як і наш похресник.

Господи, треба ж було змовчати! І що це її за язик смикнуло?.. Бо цей Самець хіба одну людину на той світ спровадив. Та він і комара ладен задушити тільки за те, що той на цьому світі живе, а якби ще спробував укусити…

— Авжеж… — несподівано згодився Самець і зміряв її важким поглядом — та таким важким, наче надгробний камінь їй на груди поклав. — А це що за проява? — і кинув на Мотрю з Торбою, що вже не куняла, а сиділа рівно, дивлячись на прибульців некліпливо і спокійно.