Мертва зона - Сторінка 14

— Прошачка… Божа людина…

— Всі ми божі, — розважливо сказав Самець. Зиркнув на образ у кутку, а тоді вже рівним голосом наказав Мотрі: — Ану век!

Вона слухняно підвелась і поволеньки подалась через хату. Німець в окулярах не так посторонився, як одсахнувся від неї, і в його навдивовижу прозорих очах схлюпнувся й затремтів блакитний острах. На лобі збурилося дві зморшки, а коли прошачка вийшла й ті зморшки розгладились, то залишились замість них дві тремтячі борозенки. Німець непорозуміло глипнув на Юрка, далі на Самця, поправив окуляри і з перебільшеною увагою втупився в Меланку.

— Немає пошестей ніяких у селі, то нанесуть… — буркнув староста, немов тими пошестями був найбільше заклопотаний.

— Де дівку свою сховали, кажіть! — це Юрко.

Усе ще гладила долонею припічок, а по спині одна мурашка прудко побігла, лоскочучи колючими лапками, а за нею — і друга навздогінці.

— Хіба ж не шукали? — зітхнула.

— Ви, тітко, признавайтесь, бо ми до вас не свататись прийшли. Прийдемо свататись — тоді й жартувати будемо.

— Нема її, в Нападівку до родичів три тижні тому подалась. Самі ж бачите, що нема.

Німець, мабуть, нічого не тямив, бо дивився хоча й насторожено, але трохи дурнувато. В Юрка ж були не очі, а ножі, і він тими ножами не тільки Меланчине живе тіло рвав, а й душу її краяв. Самець не втрачав рівноваги — розглядався по кутках, наче для цього й прийшов сюди.

— Коли знайдемо, буде вам погано, — знову Юрко.

— Та вже ж… краще не буде, а що гірше — то, мабуть, теж не буде.

Юрко, рішучий, зазирнув під тапчан, потім — на піч. Одслонив віко скрині, туди-сюди перевернув полотно, що дно прикривало. Розкарячився — і в штандари по плечі заліз. Нічого не побачив, але взяв коцюбу й коцюбилном там поворушив, лиха година тобою б ворушила, коли ти так стараєшся!

— Підпілля в хаті нема ніякого?

— Чи ти не знаєш? Яке підпілля, коли глиняна долівка…

Подерся на горище, ліхтариком там присвічував, щось перекидав, лаявся крізь зуби, а зліз назад — весь у павутинні, порохном притрушено брови, а до вуха чи то кізяк, чи то яка інша хороба причепилась.

«Ну й запопадливий же ти, Юрку, чом я тебе малим не задушила, коли ти по моєму подвір’ю бігав, коли ти з моєю Галею грався? І що тобі та Галя лихого заподіяла, що ти її сліди винюхуєш?»

— Підніміть ляду, — наказав Самець.

Хотіла не скоритись, але таки зігнулась над лядою. Взялася за клямку, тягне до себе — не може підняти. Чи то так ляда поважчала, чи то в неї руки віднялись… Тоді Самець одтрутив її плечем, сам легенько підняв — та й став спускатись по драбині. Меланка не чула свого тіла. Яби ж вони, проклятущі, усі втрьох залізли в погріб, то можна б зачинити, а там — що буде, то буде. Але ж і Галя тамки, не зачиниш…

Юркові уста скривилися в глузливій посмішці. Та зразу ж стер той посміх — і до Меланки:

— Хіба я не знаю, що ви, тітко, хитрі? Ви такі, що самого чорта піддурите…

Але вона не чула, що він каже. Всією істотою слухала — що там у погребі. Так зіщулилася від страху, що сама собі здавалась не більшою за горошину. Ну, зовсім маленькою, такою, що могла непомітно скотитися вниз, туди ж таки, в погріб…

Голова з погреба стала показуватись, плечі, руки. А Меланка боялася — і все шукала Самцеві очі, щоб заглянути в їхню помережану червоними жилками пустку. Зустрілись поглядами — і спершу ноги в Меланки дрібно дрібно затремтіли, далі ж раптово задерев’яніли. Бо прискали з його очей лукаві іскорки, але якісь наче приховані, обережні. Обтрусив коліна, мовив:

— З голоду не повинні померти, бо бараболі трохи маєте…

Юрко докинув:

— Та й сало, мабуть, десь є заховане.

«Заховане. Бо хіба ти мало його залив за шкуру мені та людям? Під шкурою моєю заховане».

— Огірки у вас гарні в діжці, — зовсім спокійно вів староста. — Чи не позичили б мені з макітру?

— А чого ж…

Німець усе ще принюхувався до вишневої гілки. Був на його худорлявому, обтягнутому восковою шкірою обличчі такий вираз, наче його нічого тут не обходило. Щоправда, руку не знімав із автомата — ні тоді, як у хату зайшов, ні зараз.

Юрко вийшов надвір, почав обтрушувати паліччям загату — не інакше як схованки дошукувався. Але Меланці вже трохи відлягло на душі — хоч камінь ще й лежав на грудях, проте немов полегшав. Одним оком дивилась, як там Юрко під хатою товчеться, а другим — за Самцем стежила. Знає чи не знає? Не може бути, щоб не помітив, бо він хіба ж одну дівку до тих дойчів запроторив? Хіба ж одного парубка заслав на каторгу? О, пішов до хлівця, але тільки на порозі постояв, бо, мабуть, знає, що нічого вже там не знайде, навіть якби кожну соломинку своїми пальцями перебрав. О, повернувся, на неї дивиться — і так дивиться, що… Йде. До неї йде. Пішла назустріч — і само вихопилось:

— У мене ж і яблука квашені є… Самець непорозуміло глипнув. Голубий прищик на його носі од холоду побілів і наче аж побільшав.

— Може, і яблук принести? — допитувалась.