Мертвий, усміхнися! - Сторінка 2

- Антоненко-Давидович Борис -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Війна на той час зарилася в окопи, лінія фронту довго лишалася незмінною, тож ми встигли добре обжитися на одному місці, розташувавши шпиталь у школі, де повиносили парти й поставили дерев'яні тапчани. Ми так. звикли до нашого невеликого шпиталю й маленького Поліського сільця, яке починалося одразу за школою, що сподівалися дотягти тут якось аж до кінця війни.

Десь на південь і на північ від нас, на інших дільницях фронту, далеко гримотіла артилерійська канонада, а перед нами була затишшя, що зрідка уривалося короткою тріскотнявою перестрілок та поодинокими вибухами снарядів. До нас рідко залітали навіть німецькі літаки-розвідникщ по яких без^ наслідків палили наші трьохдюймовки, поставлені колесами на колоди (про зенітну артилерію тоді й чутки ще не було). Густі поліські бори та непрохідні пінські драго^ вини не давали німцям наступати на нас, а нам* — активно боронитися від них.

Одне слово, можна сказати, що ми окопалися тут усіма сторонами досить-таки добре й тривало. Всерйоз— і надовго* як кажуть.

Роботи в шпиталі було нам небагато — ми здебільшого поралися коло легкопоранених і хворих, що недовго перележ жували в нас до одужання, бо тяжкопоранених, яким потрібна була серйозна— операція, ми, після первісної обробки ран, відправляли в глибокий тил. Виняток становили ті нетранспортабельні, що перебували в стані агонії і були явно приречені. Це вони й попадали під оруду літнього фельдшера Петра Степановича. Безручка, чи, як він писав своє прізви*-ще,— Безручкова, бо мені, лікареві-, вже не було чого робити коло них.

При школі була невелика комірчина, мабуть, сторожка раніше, де всі ті; кому судилося закінчити життя в нашому шпиталі, конали й, пролежавши тут після смерті обов'язкова дві години, попадали потім у морг. У міру того як у моргу накопичувалося досить трупів, санітари, під наглядом Петра Степановича, виносили їх за-село, щоб поховати в братських солдатських могилах. Якщо з дивізії не приїздив на похорон військовий піп, Петро Степанович вправно виголошував за нього належні молитви й співав "вічну пам'ять". Взагалі мій Петро Степанович охотніше порався коло мертвих, ніж коло живих. Та це й не дивно. З медициною він зіткнувся в житті цілком випадково. Призваний у військо ще до першої світової війни" він попав на короткотермінові фельдшерські' курси при військовому шпиталі, куди брали письменних і кмітливих рекрутів. Через півроку відтіля виходили ротні фельдшери, оті знамениті "фершалю-ротняки", що всі хвороби лікували йодом і аспірином. Отаким ескулапом вийшов із тих курсів і мій Петро Степанович* На його честь треба сказати, що, пройнявшись пошаною до медичної премудрості, якої він дуже мало зачерпнув на курсах, Петро Степанович, на противагу до інших фельдшерів, зрозумів, що в медицині він пороху не видумає й не відкриє нової Америки, а тому, закінчивши війсмкову службу, подався шукати собі іншого хліба. Він захопився молодою ще тоді кооперацією і став працювати в містечковому споживчому товаристві продавцем. Отак з-за прилавка його й узято на війну 1914 року, щоб звести знову, як ч})ельдшера запасу, з медициною. На цей час він розтрусив на перейдених життєвих шляхах і ті мізерні знання та навички, що придбав з бідою колись на курсах, і мені коштувало певних зусиль і терпцю, щоб навчити його намацувати пульс, визначати єхіпіб * і як слід роботи перев'язки. Отакий був мій найближчий помічник у польовому шпиталі, і я не нарікав на нього. Хоч у тому, що зветься точною наукою, він був простодушним наївняком, та в практичних ділах мав життєвий досвід і спритність, чого так бракувало мені, двадцятитрьохлітному парубкові. Не так своєю релігійністю (Петро Степанович повісив у палатах ікони, й сам засвічував перед ними у свята лампадки), як літами, округлою сивуватою вже бородою та розумними карими очима, в яких відсвічувала затаєна думка, він скидався на когось із апостолів і хоч-не-хоч викликав до себе повагу. Перед ним шанувалися не тільки підлеглі йому санітари, а й поранені та хворі солдати, та й я сам поводився з ним м'яко, намагаючись не зачепити його амбіцію, на яку він потай, видимо, таки слабував. Тільки один раз я добре вичитав його, але інакше тоді не можна було зробити. Річ у тому, що Петро Степанович заніс у свою медичну практику деякі —навички з кооперації. Якось мені треба було .дати хворому настій горицвіту. Заглянув у нашу аптечку — нема. Що за штука? Та вчора ж там стояла повна пляшка, і, пам'ятаю, призначив його тільки хворому "вольнопьору" **, що видужував після пневмонії. Я спитав Петра Степановича, .де подівся горицвіт. Той заворушив губами, ніби вправляючись беззвучно вимовити потрібні йому слова, як це часто робив, і нарешті розгублено пробурмотів:

— Адоніс верналіс?

* Exitus — кінець '(хатин.).

** І3ольночмгределй*ощий — солдат з ооштото, що оам собі вибирав рад зброї в старій російській армії.

Петро Степанович вважав за профанацію називати ліки не по-латині. Назви невеликого асортименту, що був у нашій аптеці, він витовк напам'ять, як "отченаш". —Навіть йод і аспірин, без яких він, як і кожний фельдшер, не міг обійтися, Петро Степанович називав не інакше, як тінктура йоді й пульфер аспірині. Але в щ>ому випадку латинь не могла йому допомогти. Він знову заворушив губами, ніяково-знизав плечима й безпорадно розвів руками.

Якби горицвіт був настояний на спирту або являв собою якийсь наркотик, я подумав би, що Петро Степанович сам видудлив його, але кому охота пити без потреби гірку рідину? Та я щось і не помічав досі, щоб мій фельшер нишком "випивахом". Тут озвався не без іронії "вольнопьор":

— Та ви ж ранком після мене всю палату почастували адонісомі

Я здивовано глянув на примовклого Петра Степановича, що тільки ворушив губами, а потім зненацька заговорив так, наче вів далі вже розпочату розмову:

— Я, звісно, проштрафився — що там і казати! Простіть, більше цього не буде... Ну тільки, як подумати, то вп'ять же — кожний хворий і поранений хоче, щоб його лікували, їм — що не пити, аби пити. Отож я і глянув у аптечку — чого там більше залишилося. Дивлюсь — адоніса верналіса ціла пляшка стоїть. Я і дав. Думка: шкоди від нього не буде, а якщо й користі не дасть, то все ж таки дух підійме — ліки ж бо!

Виходило, що мій Петро Степанович не стільки додержувався моїх призначень, скільки пильнував, щоб не затоварювалися медикаменти. Я так і сказав йому, мимоволі міняючи від внутрішнього сміху гнів на жарт:

— Щоб, значить, не залежувалися в аптеці ліки?

— Авжеж. Щоб не прокисали даремно,— погодився Петро Степанович, не відчувши в тоні мого голосу кпину.

Я запросив його до своєї кімнати, колишньої вчительської квартири, і довго розтлумачував, що кожний медикамент є не тільки цілющий засіб, але й отрута, залежно від потреби в ньому організму й дозування. Петро Степанович винувато слухав мене, уникаючи дивитися мені в очі, а в думці, видно, стояв на своєму.

Професор Перетятько на мить замовк, а потім, зітхнувши, промовив:

— А що ви думаєте — мій Петро Степанович мав рацію. Ми звемо тепер це психотерапією, а він, не спокушений науками, дивився на це діло простіше: чи adonis vernalis, чи свячена вода — аби тільки хворий повірив у цілющість того, що йому дають. Віра — то велика сила, що і в медицині робить чудеса!..

Віктор Платонович знову многозначно подивився на слухачів, намагаючись дати цим на розум недосвідченим молодим лікарям, що не все в професора слід брати за серйозне й треба розуміти, коли він жартує. А Перетятько оповідав далі:

— Після цього інциденту в нас із ним налагодилися стосунки. Хоч Петро Степанович був чи не вдвоє старший за мене, але спочатку він трохи потерпав передо мною. Тут важила, мабуть, і моя вища медична освіта, а головне, я був для нього офіцер, тоді як Петро Степанович ходив, як ротний фельдшер, в унтерах. Я скасував офіційне звертання до мене через "ваше благородіє", з чим звиклий до субординації Петро Степанович не одразу освоївся, й просив називати мене на ім'я та по батькові; так само називав його і я.

Петро Степанович став привикати до мене, заходив інколи у вільний час до моєї кімнати поділитися всякими чутками та новинами з батьківщини. Він вважав за свій обов'язок розважати мене довжелезними листами від єдиної близької йому людини — бездітної дружини, з якою прожив багато мирних літ. Кожний лист починався незмінним звертанням: "Добрий вечір чи день — не знаю, як там у вас,— дорогий мій законний муж і незабутній Петре Степановичу! В перших рядках свого листа повідомляю, що поки що жива й здорова, чого й вам бажаю від щирого серця..." Далі йшло безліч поклонів від близьких і дальніх родичів та знайомих і лише наприкінці кілька місцевих новин.

Петро Степанович, надівши окуляри, старанно вичитував мені від початку до кінця кожного листа, даючи свої коментарі, приміром, якийсь Семен Федорович, котрий помер оце, давно вже слабував на груди, а пес у якогось Дениса Кіндратовича був найлютіший у містечку, тож нема нічого дивного, що він, як пише дружина, сказився цього літа.

Якщо в мене не було нічого нагального, я з тактовності терпляче вислухував ці листи, жаліючи в душі адресата й авторку, котрі бабрались у вузькому колі дрібних і нецікавих справ. Який злиденний той внутрішній світ, що носили в собі ці маленькі люди!.. А втім, це не зовсім було слушно щодо Петра Степановича. Випадали дні, коли він ходив замислений, зосереджений на якійсь своїй думці, яку поволі перемелювали важкі жорна його мозку. Здебільшого я від самого ж Петра Степановича незабаром дізнавався, що його мордувало. Отак одного разу він прийшов до мене й, поворушивши губами, ні сіло ні впало сказав:

— Казав мені ще вдома колись цирульник один: у мертвих волосся росте. Він навіть голив двох покійників. І нігті теж ростуть. Як це розуміти?

Трохи здивований таким несподіваним запитанням, я пояснив Петрові Степановичу:

— Не всі клітини нашого організму одразу гинуть після смерті. Клітини волосинок і нігтів ще живуть якийсь час

— Так що ж це? Виходить, людина вмирає не одразу? — спитав, навіть збліднувши чогось, Петро Степанович.

Наука ще не розрізняла тоді клінічної смерті від біологічної, і я пояснив коротко:

— Людина вмирає одразу, але в деяких клітинаіх організму життя, мабуть, ще на якийсь час затримується.

Моя відповідь не задовольнила Петра Степановича.