Мертвий, усміхнися! - Сторінка 4

- Антоненко-Давидович Борис -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Мало турбувала нас і німецька авіація, що з'являлася над нами, вже повертаючись на свої аеродроми й скинувши десь свій страшний припас.

. Проте одного дня в обідню пору недалекий вибух авіабомби несподівано потряс у селі землю й повітря. Як потім виявилося, німецький "таубе", вертаючись на захід і побачивши солдатську чергу біля похідної кухні край села, кинув на неї свою останню бомбу. Туди, до кухні, понесло чогось і нашого Івана: не інакше як пгукав покупця на свіжу пайку хліба. Бомба вибухнула неподалеку солдатської черги й повітряною хвилею перекинула похідну кухню. Коли я прибіг з поля до шпиталю, вийшовши перед тим прогулятися, санітари вже принесли поранених і з ними забитого Івана. Я кинувся до комірчини, де клали щойно померлих, і ще здалека почув голосний крик: "Іване! Настеньку привезли! Настенька приїхала! Ти чуєш, Іване?"

Це кричав у Іванове вухо Петро Степанович і термосив забитого за праве плече з одірваним погоном. Я одразу збагнув, у чому річ, бо знав, що ніякої Настеньки й близько нема, але мені було не до Петра Степановича. Я припав до розпростертого на тапчані Івана, все ще сподіваючись знайти в нерухомому тілі хоч якісь ознаки життя. Марно! Бідоласі вирвало лівий бік з плечем, і смерть скосила його миттю. Але Петро Степанович і при мені не вгамовувався.

— Дивіться, дивіться! — смикав він тепер мене за рукав, показуючи на бліде обличчя: — Він усміхається! їй-богу, він усміхається!

Мертве обличчя, розуміється, не усміхалося, але воно було таке напрочуд спокійне, навіть урочисте, немовби в останню мить Іван відчув, що, звільняючись від усіх земних турбот, він позбавляється й своєї безнастанної туги по Нас-теньці. Тільки ніби здивувався трохи, що все це сталося так просто, так звичайно...

А Петро Степанович не тільки сам усміхався, а, задоволено потираючи руки й не одриваючи хоробливо-піднесе-ного погляду від нерухомого санітарового обличчя, радісно промовляв:

— Я ж так і знав, що він усміхнеться!.. Він же все, все зараз чує, тільки знаку не може подати. От оказія!..

Петро Степанович голосно зареготав. І в тому реготі я, здригаючись, відчув і тріумф відкривача, і нестяму божевільного...

Професор закурив нову сигарету, і цього разу Віктор Платонович уже не зважився його спиняти.

— Але хто проведе чітку межу й скаже, де кінчається геніальність і починається божевілля?..

Професор усміхнувся і довгим сум'ним поглядом подивився на присутніх. Ніхто в кабінеті не озвався, навіть не ворухнувся. А професор, ніби очумавп^ись від якоїсь далекої думки, стрепенувся й доказав:

— Петра Степановича, розумієтеся, довелося того ж дня усунути від роботи в пшиталі й виродити в глибокий тил до психіатричної лікарні. Слабкий йбго розум не витримав такого великого навантаження... Але як близько підійшов він до того, що відкрила нам тепер наука! "Не бог, не цар і не герой", як співається, а тільки — ротний фельдшер! Га? А втім, хіба всі відкриття, що знаменували потім епохи, не починалися з простих звичайних спостережень? Що ж дивного, що борода на мертвому поручику змусила його простецького Петра Степановича замислитися над питанням — коли починається справжня смерть? І гляньте, не я, лікар з вищою освітою, замислився тоді над відомим усім явищем, а він, малоосвічений фельдшер-ротняк, сам того не розуміючи, позирнув у сьогоднішню розгадку смерті...

Професор Перетятько підвівся з крісла, відгбртаючи руками халата, за ним одразу ж звівся на ноги й Віктор Платонович. Цього разу він не подивився на слухачів, щоб поглядом напоумити їх, як треба сприймати останні професорові слова, а так само, як і Перетятько, зберігаві на обличчі поважний, трохи журний вираз.

1966 р.