Між двох сил - Сторінка 10

АРСЕН. На що?!

ПАНАС. Ви зостанетесь вдома, ви раненi, а я пiду замiсть вас. Христю, дай менi пiджак i шапку. В тiй хатi. Давайте патрони.

АРСЕН. Та як же…

ХРИСТЯ. Панасе! Що ти хочеш…

ПАНАС. Христе, я тебе прошу принести менi пiджак i шапку з тої кiмнати. Коли твоя ласка. Чуєш?

АРСЕН. (Пiдводиться.) Почекайте. Але ж ми можемо вдвох пiти. Я вам зараз достану руш… (Хитається й хапається руками за Панаса i Софiю.)

СОФIЯ. Арсику, любий!.. Вiн зомлiв. Христю, дай води, швидче ради Бога. Панасе, держiть з того боку. Кладiть на канапу. Арсику, хлопчику!.. Це рана його. Пiддержуйте, я подивлюсь рану. Треба перев’язать. Христе, швидче води. Може, є йод, карболька або якась инча дезiнфекцiя.

ХРИСТЯ. Є йод.

СОФIЯ. Давай швидче. Води налий у глибоку тарiлку. Та швидче, Христе. (Розмотує в той же час пов’язку з голови Арсена.) Нiчого собi "вдряпнуло", така маса крови. Держiть, Панасе, держiть. Арсику, дорогий мiй, бiдний… От, Господи! Ах, яка ж рана! Христю, Бога ради, швидче ж. Серветок дай, серветок. Двi, три, чотирi.

ХРИСТЯ. Зараз, зараз. Ах, Боже мiй. (Хапа з буфету глибоку миску, карафку з водою, слоїк з йодом i бiжить з цим дo канапи. Пiдставля стiлець i ставить все це на його, хапається, трiвожно дивиться на Арсена. Знов бiжить за серветками. Подає Софiї.) На, на. Може, рушник?

СОФIЯ. Налий води в тарiлку i влий туди йоду.

ХРИСТЯ. Багато йоду?

СОФIЯ. Ну, щоб добре жовта вода стала. Не бiйся, лий.

ХРИСТЯ. (Готує воду.) Зараз. Зараз… (Пiдставляє стiльця з водою.) Так нiчого? Чи ще?

СОФIЯ. Добре, добре. Серветку. Ах, бiдний хлопець. (Пролива рану.) Здається, череп не зачепило, але всю шкуру знесло. Арсику, милий!

АРСЕН. (Розплющує очi, ворушиться). Що таке?

СОФIЯ. Нiчого, нiчого, любий. Треба твою ранку перев’язать. Посидь так.

АРСЕН. Менi по… погано… (Умлiває знов.)

СОФIЯ. Знов умлiв. Крови загубив багато.

ПАНАС. Може, покласти його? Йому так легче буде.

СОФIЯ. Ну, давайте, тiльки обережно, будь ласка. Так, так… Пiддержуйте разом i голову, Христю, ти краще вiзьми його ноги й обереж-ненько поклади на канапу, Оттак… Так… Ну, от. Подушку треба.

ХРИСТЯ. Зараз. (Бiжить у другу кiмнату, по дорозi дивлячись у вiкно, за яким глухо чується стрiлянина.)

СОФIЯ. (Промиває рану.) Пiдставте стiльця з водою сюди ближче. Дайте ту серветку. Виймiть ще серветок.

ХРИСТЯ. (З подушкою.) А там все стрiляють. Горить ще з одного боку. Вся та кiмната аж жовта. Треба тихше, щоб мама не почула. Вона, здається, нарештi заснула. (Тим часом пiдкладають подушку пiд голову Арсеновi.)

СОФIЯ. Ну, здається, промила.

ХРИСТЯ. (Заглядає.) Господи! Яка рана! Арсик! Бiдний! О, проклятої душi большевики! Боже, що ж це буде?

ПАНАС. Ну, я бiльше не потрiбний?

СОФIЯ. Нi.

ПАНАС. (Обережно обв’язує з Арсена пояс з патронами.) Вибачайте, я пояс його…

ХРИСТЯ. Хтось у сiнях гомонить! (З страхом дивиться туди, за нею всi.)

Входять Слiпченко й Марко.

ХРИСТЯ. Тато й Марко! Слава БогуI

СЛIПЧЕНКО. Арсен дома? (Злякано.) Що вiн?..

СОФIЯ. Нiчого, злегка ранений. Зомлiв.

СЛIПЧЕНКО. А, та сама рана? На головi?

МАРКО. (Хмарно ставить рушницю бiля дверей у куток i сiдає за столом.)

СЛIПЧЕНКО. (Ставить рушницю там же i п’є просто з карафки. До Панаса, що виймає з-пiд Арсена пояс.) Що це ви робите? Не тормосiть його.

ПАНАС. Менi патрони його потрiбнi.

СЛIПЧЕНКО. На якого бiса?

ПАНАС. Потрiбнi.

СЛIПЧЕНКО. Може, до большевикiв пiдете добивать нас?

ХРИСТЯ. Вiн з вами хоче.

СЛIПЧЕНКО. А-а? Надумався? Ну, та пiзно. Ми виступаємо з города. Зайшли попрощаться. Виганя кацапня з рiдної хати! Продали свої синки, продали, зрадили, наплювали самi собi в душу… Ай, Боже! Ай, Боже! Що з такими робити? Що робить з ними? На вогнi пекти? Рiзать на дрiбнi шматки? I Тихон же з ними!

ПАНАС. Так як виступать, то виступать. Нема чого сидiть. Ходiмте!

СЛIПЧЕНКО. (Мовчки дивиться на його.) А дома ж хто зостанеться? Покинемо саме жiноцтво?

ПАНАС. Ну, лишайтесь ви.

СЛIПЧЕНКО. Мене й Марка розстрiляють сеї ж ночi. Перший Тихон викаже.

СОФIЯ. Ах, тату, як можна таке говорити?

СЛIПЧЕНКО. Не тiльки викаже, а сам розстрiляє.

МАРКО. (З гнiвом б’є кулаком по столi й устає.) Якби не полк Сагайдашного! На ранок ми б їх на трiсочки рознесли.

СЛIПЧЕНКО. (До Панаса.) Самий вiрний, свiдомий, самий кращий полк… зрадив! Всi большевики. Не треба їм України, не треба їм волi, нiчого не треба, дайте їм волю грабувать, насилувать, нищить. А большевики ж це дають, скiльки хочете. Розбили ж тюрму i випустили всiх уголовникiв. Озброїли їх i пустили по городу. Ну?

СОФIЯ. Це не може бути.

СЛIПЧЕНКО. Та як не може бути?! Пiди подивись: тюрма порожня. "Не може бути"! Через що ж не може?

МАРКО. (Ходить по хатi, пiдходить до вiкна, знов до стола.) А мама де?

ХРИСТЯ. Спить. У неї дуже болiла голова.