Між двох сил - Сторінка 7

ПАНАС. (Струже й наспiвує "Гей, не шуми, луже".)

СОФIЯ. (Обнiмає батька.) Ну, а я все ж таки благаю вас: не ходiть цей вечiр. Ну, цей же тiлько вечiр. Ну, до одинадцятої години. Посидьте зо мною. Я ж так скучила за всiма вами. Таточку, хороший, дорогий! Ну, ради вашої й моєї любови до України, не ходiть сьогодня. Марку, прохай тата.

МАРКО. А може б, справдi, тату?

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Плаче.) Старий, не ходи ти… Ну, нехай уже хлопцi, молодшi. А ти ж…

СЛIПЧЕНКО. Хто старий? Я? Тепер нема нi старих, нi молодих. Не рюмсайте й одчепiться. Марку, Арсене, ходiмте. Нема чого! Вернемось усi живi й здоровi. Ну, ходiм, ходiм! (Схвильований, швидко виходить.)

МАРКО й АРСЕН. (Мовчки прощаються й вибiгають за ним.)

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Плаче.)

МАРКО. Та чого ви, мамо?! Та нiчого ж… Ех!

ГЛИКЕРIЯ i ХРИСТЯ. (Виходять за ними.)

ПАНАС. (Мовчки, зцiпивши зуби, стругає.)

СОФIЯ. (Трiвожно. швидко ходить по хатi.)

Завiса

ДIЯ ДРУГА

Там же. Того ж вечора. В хатi темно, тiльки на стiнi, низько над верстатом Панаса, горить електрична лямпа з густим синiм абажуром.

Крiзь темне вiкно видно вогнi городських будинкiв. Чути приглушену трiскотню кулеметiв i рушниць. Помiж цим один за одним чуються вибухи гармат — то ближче, то далi. З кожним вибухом в городi блимав свiтло, немов од блискавки, потiм за цим грохiт розриву.

ПАНАС. (З молотком i долотом в руках, зiгнувшись, стоїть спиною до вiкна над дошкою i вибиває. Не спiває.)

СОФIЯ. (Стоїть бiля вiкна й неодривно дивиться на город.)

ХРИСТЯ. (Лежить, згорнувшись, у куточку канапи й за кожним вибухом здригується, сiдає, озирається, непокоїться, знов згортається в клубочок, нарештi не витримує й повним муки, плачу й страху голосом скрикує.) О, Господи! Коли ж це скiнчиться? Сiм годин уже це страхiття! Я не можу! Я не можу. О! Знов! О, проклятi большевики, бодай вас Бог побив!

Новий вибух такої сили, що брязкотить посуд у шафi.

ХРИСТЯ. (Присiдає, стає на колiна й ховається за бiк канапи.) Софiє! Та не стiй же там, Я боюсь дивиться на тебе. Софiє! Одiйди!

СОФIЯ. (Як вибухає, здригується й машинально одступає вiд вiкна, але зараз же знов пiдходить i дивиться.)

Затихає. Тiльки зрiдка здалеку чути вистрiли рушниць.

СОФIЯ. Здається, кiнець.

Входить ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Голова їй зав’язана мокрою хусткою, стомлено говорить.) — Дiтоньки. Не сидiть ви тут, мої рiднi. Тут таке велике вiкно, що бомбi легко влетiти. Перейдiть у колiдорчик, пересильте там, там усе ж таки затишнiше.

СОФIЯ. (Зараз же пiдходить до неї, нiжно обiймає й жартовливо виговорює). А ви чого, мамуню, ходите? Чого? Вам лежать треба. Ходiмте, ходiмте. Вже перестали.

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та й ви, дiтки, iдiть звiдси. Христе, Панасику.

ПАНАС. Нiчого, мамо, ми затулимо вiкно газетою, то бомбi не видно буде, куди летiть. Лежiть собi спокiйно.

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ох, побачить вона! Ох, послiднi днi настали… Боже ж мiй. Боже ж мiй! Де ж це нашi? Може, й на свiтi вже немає? Змилуйся, царице небесна…

СОФIЯ. (Злегка веде.) Ходiмте, мамо, ходiмте. Як голова болить, то ходить не можна. Треба лежать. А ми пiдемо в коридорчик. Ходiмте. (Веде матiр.)

ХРИСТЯ. Може б, ти перестав хоч стукати. Менi все здається, що це тут стрiляють.

ПАНАС. Пiшла б ти справдi в коридорчик, там немає вiкон i менче чути.

ХРИСТЯ. Я сама там боятимусь, ходiм i ти.

ПАНАС. Менi треба кiнчить оцю поличку…

ХРИСТЯ. Ах, я знаю, що тобi треба, чого ти одсилаєш мене в коридорчик.

ПАНАС. На тебе гарматнi вистрiли погано впливають, дитинко.

ХРИСТЯ. Зате на тебе дуже гарно. Я знаю.

Входить Софiя.

СОФIЯ. Христе, перейшла б ти, справдi, в коридорчик,— ти тут тiльки нервуєшся.

ХРИСТЯ. Я боюсь там сама, ходiм зо мною.

СОФIЯ. От тобi й маєш, чого ж там боятись? Там не достане нi одна куля.

ПАНАС. (Упускає на землю долото. Од стуку його Христя й Софiя здригуються.)

СОФIЯ. Ах, Панасе Антоновичу! Охота вам, їй-Богу, в такий час… Ну, невже вам хоч не цiкаво принаймнi, що там робиться?

ПАНАС. Хiба вам не видно й не чути, що там робиться?

СОФIЯ. Ну невже ж вам не цiкаво, хто кого перемагає?

ПАНАС. Абсолютно не цiкаво. (Стукає.)

ХРИСТЯ. (Пiдбiгає до його). Покинь стукати! (Нервується.)

ПАНАС. Христю, не хвилюйся. Що з тобою?!

ХРИСТЯ. Як ти можеш стукати тут, коли там помiрають люди, коли твої брати… Як можна так?!

ПАНАС. (Спокiйно.) Тiльки так i можна… (Раптом, не стримавши себе, вибухає несподiваним гнiвом.) Тiльки так i можна! Чуєш ти?! Тiльки так можна й треба. Треба-а! Чуєш?!

ХРИСТЯ. (Злякано, тихо.) Чого ж ти на мене кричиш?

ПАНАС. (Тим же голосом.) Запам’ятай твердо: тiльки так i можна!

ХРИСТЯ. (Вибухнувши плачем, вибiгає з хати.)

ПАНАС. (Вражено, знiяковiвши.) От тобi й маєш.