На гастролях в Микитянах - Сторінка 24

— От ще будете самі нести таку нісенітницю. Дайте лиш мені оту куховарську непотріб та оте пузате коробчище. Я вам однесу, — обізвавсь Левко.

— То й несіть. Все-таки буде для вас сяка-така робота, — сказала Софія Леонівна.

Левко забрав більші речі. Софія Леонівна завинула дріб’язки в листок газети, і вони вдвох почимчикували через тік. Отець Зіновій з матушкою стояли коло одчиненого вікна і слідкували за ними очима. Левко пересадив через перелаз Софію Леонівну, неначе перекинув її через тин, вхопивши під руку. Потім, кинувши речі через тин, сам вхопивсь обома руками за кілки, підобгав ноги і вмить неначе перекинув свою гнучку постать через перелаз. Забравши речі в одну руку, він другою обхопив Софію Леонівну за стан і повів її стежечкою до школи. Вона не пручалась і навіть щільно притулилась до його плечем.

Надворі було ясно та гаряче, їх було видко з вікон, як на долоні.

— Чи ти ба! Як обнімаються! — сказала пошептом матушка до свого чоловіка. — Це гарно! ні стида, ні сорому їй нема! Левкові іграшки, а їй неслава та сором.

— Як пригортається до Левка! А Левкові, певно, це й приємно. Він ладен женихаться з усіма молодими паніями й лицятись до усіх, в кого тільки побаче гарненькі очки. А твоя ятрівка гарна з лиця, кат її не взяв! — шепотів стиха отець Зіповій, щоб часом з столової не почув Леонід Семенович.

— Одже я боюсь, щоб і ця часом не дременула до Петербурга, як дременула Леонідова «Мелегерія Султанівна», коли випадком стикнеться з якимсь прудивусом. Щось вони обидві ніби з одного кодла, одним миром мазані, — шепотіла матушка.

— Наші брати, естети на вдачу, люблять усе гарне, бо мають хист і тямлять в цьому. Обидва природжені художники. Тим-то вони й побрали собі жінок, вважаючи тільки на їх гарну вроду, а не на їх вдачу, — говорив отець Зіповій.

— Побрали б собі жінок от тутечки на Україні, то були б щасливі. Цих не тягло б до столиці в широкий світ, і вони не квапились би мандрувать та йти в світи, а сиділи б дома та хазяйнували. Ож побачиш, ож поназдивишся! І ця столична «Мелегерія Султанівна», надісь, накоїть лиха братові, — говорила матушка.

— А може, то в їх у столиці така поведенція, щоб войдуватись з паничами та трохи не щипаться, як роблять парубки та дівчата. Може, це в лібералок така поведенція або пошесть, що їм до вподоби, коли паничі смикають їх за руки та ляпають по долонях, — одповідала матушка.

— Леоніде Семеновичу! Чи ви пак взяли з собою краски? Маю до вас маленьке прохання, — сказав отець Зіновій до гостя, як той вступив у кабінет.

— Аякже! Я завсігда беру з собою на село свої малярські причандали, бо як угляджу будлі-де гарненький поетичний закуточок, то не втерплю й зараз змалюю його собі на пам’ятку, — сказав Леонід Семенович.

— Поновіть мені, будь ласка, старі образи трьох святителів. Це ті, що ми кладемо на аналой перед іконостасом наперемінку в кожну неділю. Баби чисто постирали шерсткими губами усі фарби, а в нас храм на трьох святителів, то ці образи завжди кладемо на аналой для парафіян, щоб вони знаменувались.

— Добре. Біжіть до церкви та принесіть ті образи. Я піду в школу та в одну мить і поновлю їх, бо тут в покоях і душно, і мух сила. Мухи порозвозять свіжі краски. В школі й холодненько, і мухи ще не завелись. Там і діти не заважатимуть, — сказав Леонід Семенович.

Отець Зіновій швиденько почимчикував до церкви й

незабаром приніс три зчорнілі образи, на котрих ледве було знать постаті святих в неясних обвідах.

Леонід Семенович забрав під пахву образи, взяв палітру та пензель і пішов до школи на роботу. В школі саме пили чан на причілку під гіллям старої верби в холодочку. Леонід Семенович пішов в школу, поставив три образи рядком на столі, попідпиравши їх книжками, і заходивсь поновлять. Розмазавши краски на палітрі, він швиденько понаводив жовтою та жовтогарячою фарбою парчеві смужки, позамальовував витерті зелені та червоні ризи, підсвіжив види, а потім почав пораться коло митр, але замість митр він намалював папські тіари.

Леонід Семенович не любив малювать образів. Отець Зіновій намігся з роботою, дуже нудною для його. За таким малюванням його брала нудьга, і він розважав себе жартовливими додатками на образах; але це не показувало, що він був богозневажник, як не були богозневажниками складачі давніх великодних кумедних українських віршів, ні їх читальники та слухачі.

— «За одним присідом — вечеря з обідом» — от я й поновку скінчив! — говорив Леонід Семенович. — А дивіться, чи гарно буде?

— Гарно, гарно, хороше! Образи стали ніби новісінькі! Спасибі вам, що ви оце приїхали. Неначе знали, що вже час поновлять трьох святителів, — говорив отець Зіновій. — Але… що це за папські тіари? Ой лишечко!

— Я радий, що зробив вам сяку-таку послугу. Нехай же сохнуть. От я зараз знов перероблю папські тіари на митри.

— А ми тим часом сідаймо та пограймо в карти, поки зготують обід, — сказав Флегонт Петрович до отця Зіновія.

— «Я до нього торгу й пішки!» — обізвавсь отець Зіновій. — Ми ж оце в вас в гостях на дачі, то треба ж гостювать та бавитись, доки ви тутечки. Один тому час. Леоніде Семеновичу! кидайте образи та беріть у руки оте «луб’я», що лежить на столі.