На гастролях в Микитянах - Сторінка 34

Коні й наймит отця Зіновія знов згаяли день. З Флегонтом Петровичем поїхала в місто Софія Леонівна, щоб накупити усяких наїдків та пива й вина для своїх молодих гостей. Вона не мала думки швидко пустить їх додому, бо обидва веселі молоді паничі розважали її в самотині, а Наркис в цій поетичній глушині ще більше сподобався їй, і вона почувала, що покохала його.

Софія Леонівна вернулась з міста вже пізно, сливе лягома. Вона ввійшла в школу, і її чомусь вразила тиша й якась порожнеча в покоях. Хоч вона при людях і бадьорилась, що не боїться нечистої сили й не вірить в неї, але вона ще з столиці привезла в своїй голові не гаразд викишкану віру в усякі забобони. Вона оглянулась навкруги по темних закутках, і несподівано їй спали на думку домовики, що люблять товктись по пустках та порожніх покоях, їй одразу стало чогось ніби страшно, неначе вона щохвилини сподівалась, що от-от з темної світлиці визирне щось страшне, кудлате.

Софія Леонівна роздяглась і мовчки сиділа, роздивляючись на порожні покої, їй уявлялось, що Флегонт Петрович от-от вийде з світлиці й заговорить з нею, як звичайно бувало. Але він не вийшов. Мертва сільська тиша обгортала її, бо панувала в покоях. Нігде й не дихало живим духом. На Софію Леонівну найшов смуток. Але під вікнами хтось затупотів і рипнув сінешними дверима. В покої увійшов Левко, — і неначе вніс з собою живе живоття й одразу розпудив усі страховища з іншого невідомого потаємного світу, що ніби поховались і попритаювались десь в темних покоях та в грубах. Левко ночував на ліжку в великому покої й після вечері прийшов лягать спати.

Другого дня було невелике свято. Отець Зіновій служив службу божу хто його зна задля кого, бо церква в маленькі святки звичайно буває сливе порожня. Після чаю отець Зіновій, нагагакавшись в церкві, ліг одпочивать, бо встав на утреню, ще як тільки почало дніти. Паничів брала нудьга на селі після раннього сільського обіду, їм забажалось з нудьги поплавать човном по ставку та по річці. Софія Леонівна згодилась прогуляться човном вкупі з паничами.

Паничі зараз метнулись на греблю й випросили в механіка човна. Механік запросив їх подивиться на снасть в недавно переробленому вальцьовому питлі. Паничі обдивились питель по всіх чотирьох етажах, лазили навіть вгору під саму покрівлю, звідкіль починалась справа, де з ківшів сипалась пашня на вальцьову снасть і де її спочатку дерли на дерть. Припавши борошном та обметицею, неначе пудрою, вони незабаром прибігли до Софії Леонівни, забрали з собою Івася та Петрушку й попрямували до ставка, де в березі були прив’язані на причалах човни. Маша й собі пішла з ними буцімто задля того, щоб наглядать за дітьми, але в неї була думка побачиться та побалакать з підпанком Суходольським.

Млинарі зараз принесли з питля весла, де вони були на схованці, вичерпали коряком воду з човна й витерли дно рядниною. Левко сів на гребки коло ключин. Наркис вмостивсь ззаду човна, щоб правувать човном. Софія Леонівна й діти посідали посередині човна на лавочках. Механік одімкнув замочок на ланцюжку, котрим звичайно припинали човна до стовпчика, закопаного коло містка через лотоки. Обперлись веслами й одіпхнули човна. Легенький човен зашипів по піску й полинув по воді, як качур, плавко, легко й швидко. Одноразний мах весел гнав його по воді швидко; човен полинув, мов на крилах.

Сонце вже стало на вечірньому прузі, неначе спускалось на далекі верби та осокори й сягало промінням навскоси по воді. На мілких, грузьких та мульких місцях коло греблі під човном шугала на всі боки врозліт дрібненька рибка, неначе розпуджена й сполохана зграя горобців, Левко наліг на двоє весел, шо було сили; Наркис додавав сили, хапаючи воду плиском й закидаючи весло глибоко, сливе до дна. Ставок перелетіли в одну мить. Софії Леонівні така гулянка по ставку, очевидячки, сподобалась. Вона бистро кинула оком на питель, на берег коло питля, на горбок з домом та ялинами і одразу впізнала той вигляд, що його змалював Леонід Семенович.

— Чи ви бачите? Ондечки коло питля я неначе бачу уявки ту картину, що намалював Леонід Семенович. Чи ти ба! Яка велика схожість! — казала Софія Леонівна до Наркиса. — А я думала, що художники вигадують з своєї голови все, що малюють.

— Та вже ж наші художники малюють з натури. Через це то од їх утворів так і подихає подихом поезія, мов од самої натури, — обізвався Наркис і втирив очі в Софію Леонівну, котра зумисне сіла лицем до його, щоб надивитись на його.

Ставок далі все зужувавсь, все ужчав. Обидва береги ставка, обставлені старими вербами й осокорами, наближались один до одного, ніби сходились дві зелені стіни й ніяк не могли зійтись докупи. Човен доплив до плисковатого острівця, вкритого густим високим зіллям. Кругом острівця скупились качки й порплялись в лататті та в рясці. Наркис махнув на їх веслом, і качки закахкали, ніби крикнули, й кинулись врозліт на всі боки.

За острівцем річка Раставиця вливалась у став. Човен полетів, як птиця, по чистій прозорій воді. Троє весел махали воднораз і гнали човна з усієї сили. Паничі стиха замугикали пісні. Синє небо, лиснюча річка, зелені верби та осокори, що стояли по обидва береги, неначе зелені стіни, навівали поезію на молодих хлопців, і вони затягли пісні, аж луна пішла між вербами. Річечка загиналась, закручувалася на всі боки, неначе молода жвава дівчина вигиналась в танцях, а далі вганялась в зелені левади, городи та садки в береговині. Он далі смужкою заманячів високий, але вузенький місток, перекинутий через річку на перехрестях з стовпів, з штахетами по один бік. За містком на покаті сугорба зазеленіла яра гичка сахарних буряків, неначе ввесь покат до самого берега був застелений килимом ярого зеленого кольору. А ше далі вгору, вже за селом зазеленіли розложисті луки. Подекуди понад берегами стояли купи темної вільхи та верболозу, а по луках подекуди зеленіли невеличкі гайки, де під гіллям чорніли ніби поетичні печери. Вони своєю густого, сливе чорною тінню та холодком ніби манили до себе на спочинок і прогуляння.