На шляхах і роздоріжжях - Сторінка 28

Хазяйка, стара єврейка, здійняла страшний Гвалт — так їй шкода було своєї перини, але ні Луцький, ні козаки, що виносили хворого, не вважали на її плачі й благання.

У другій половині дня ми пройшли повз вузлову станцію Гречани, де на колії стояло кілька вагонів з виготовленими закордоном на замовлення уряду УНР новенькими гривнями. Здається, вагони ніхто не охороняв — бери гроші кому не ліньки, а самі вагони стоять як неприкаяні, не знаючи, чи їм прямувати до Кам’янця-Подільського, як призначалось, чи прориватись кудись на північ до уряду УНР, який не знати де тепер перебуває. Людей на станції щось не видно: мабуть, ті, що досі користувались залізничним транспортом, воліють подорожувати на селянських фурах, далеко певніших у цей скрутний час, ніж поїзди, для яких колій чимраз зменшується…

Залізницю Проскурів-Волочиськ ми переходимо, тримаючись ближче до Чорного острова, бо, за чутками, під Проскуровом уже з’явились денікінські роз’їзди…

У трикутнику смерті

Що ближче до Старокостянтинова, то більше й більше стає людей на шляху та різних фур з цивільним і військовим людом. Кого тут тільки нема! Ось їде на возі, добре вмостившись на сіні, протоієрей Липківський, що був торік полковим священикйй 2-го Запорізького полку Болбачана, а згодом став митрополитом Української Автокефальної Церкви. Сумними очима дивиться старий на обшарпаних козаків, котрі йдуть збоку й попереду його фури. Як не схожі ці змучені довгим переходом обшарпані нетяги на бадьорих, забезпечених усім потрібним болбачанівських вояків, що вірили у свого полковника, який приведе їх до кінцевої перемоги! Таке військо не сором було показати цивільній людності під час кримського походу, та й німецькі генерали здивовано поглядали на Цей полк: відкіля з цілковитого розпаду старої російської армії в українців зміг виникнути такий зразковий, дисциплінований полк? Але нема вже серед живих Болбачана, не знати й що сталось тепер з його Запорізьким корпусом, перейменованим у Запорізьку групу… Чи пощастило генералові Сальському, котрого призначено ще вліті командувати цим корпусом після наступника Болбачана Волоха, зберегти те, що створив Болбачан в умовах розруху й боїв у січні 1918 року? Та ось збоку їде верхи на буланому коні й сам Волох, тепер командир Гайдамацької бригади, оточений кількома кінними гайдамацькими старшинами. На ньому сива шапка з коротким червоним шликом, а при поясі — з правого боку кобура нагана, з лівого ж, замість шаблі, шишкуватий ціпок, зачеплений ковінькою за широкий пояс. Чи не шкутильгає Волох, спираючись на цей цивільний ціпок, який зовсім не пасує до войовничого вигляду цього гайдамацького верховоди? Лице у Волоха рябе, з слідами колишньої віспи, але самовпевнене, хоч і малоінтелігентне. Проте це він видав власним коштом першу книжку віршів свого козака 3-го Гайдамацького полку Володимира Сосюри, котрий вступив до полку у Сватовій Лучці в Донбасі. Цей же Волох відрядив Сосюру й до юнацької школи — опанувати військову науку й стати згодом старшиною. Через багато років пізніше я довідався, що Сосюра з кількома іншими юнаками попав у денікінський полон у бою під Деражнею й був одвезений до Одеси, де, після поразки денікінців, перейшов до червоних.

Зараз Волох поспішає до Старокостянтинова, куди, мабуть, прибули вже і його гайдамаки.

Промчав збоку по примерзлій землі й відкритий автомобіль з Петлюрою в невисокій сивій шапці з червоним верхом замість шлика й з башликом, кінці якого закинуто за спину. Я не встиг роздивитись його обличчя, але, певно, воно не веселе, бачачи перемішані ряди решток своєї армії, що понуро йдуть невідь-куди й по що…

Справді, загальна картина вельми сумна, щоб не сказати — розпучлива. Падає сніг і вже добре припорошив поля, а по шляху тягнуться безкінечні валки возів з провіантом і бойовим припасом. На лантухах із збіжжям та цукром лежать хворі на тиф козаки, а кому не стало місця на возі, той шкандибає збоку, тримаючись рукою за полудрабок або задок воза, поки стає ще сили в руках і ногах. Край шляху попадаються дохлі коні з витягнутими ногами, а далі й людські трупи, які нема кому поховати, бо всі квапляться далі.

Люди йдуть не шляхом, а край нього. Козаки й старшини перемішались поміж різними частинами не тільки своїх дивізій, а й груп. Ось, спинившись, щоб закурити на вітрі махорчану цигарку, я раптом бачу Жоржа Слатіна, сина охтирського поліцейського пристава. Ніколи я не сподівався побачити його старшиною Залізної дивізії генерала Удовиченка й почути від нього чисту українську мову! Адже в його родині ніхто й слова не промовив цією мовою, та й сам Жорж не виявляв ніяких ознак українства, коли вчився в Охтирській гімназії. Він розпитує мене про Охтирку, в якій не був, відколи з шостого класу гімназії пішов до юнкерської школи, а потім став фронтовим офіцером російської армії й десь тинявся, коли ця армія стала розпадатись у перші ж місяці Лютневої революції. Аж диво мене бере: де, коли й як устиг цей син вірного слуги царського престолу отак національно самовизначитись і зв’язати свою долю з химерною долею Української Республіки та її війська. А втім, яких тільки метаморфоз не робить цей бурхливий час, коли окремі люди немовби вивертають себе навиворіт і стають зовсім протилежними своєму природному єству!

— А Льонька, дурний, мабуть, до денікінців пристав? — питає Жорж про свого молодшого брата, котрий, напевно, опинився в білих.

А ось іще одна несподівана зустріч: серед військових, що поодинці й окремими купами простують до Старокостянтинова, я раптом бачу того студента, соціал-демократа незалежника, котрий не раз приходив про щось радитись з Костем Прокопенком у Києві до нашої "комуни" на Фундуклеївській вулиці, іноді лишаючись з нами на вечерю, за що платив свою частку голові "комуни", пильній щодо цього Драгомирецькій. Тоді він служив у радянській міліції начальником якогось міського району, а тепер іде в цивільному одязі без зброї.

Не інакше, як тоді, коли незалежники розбили глека з більшовиками, оголосивши їх окупантами, він разом з іншими подався до Кам’янця-Подільського шукати притулку й захисту в "дрібнобуржуазного" уряду УНР. У Києві мені ніколи не доводилося з ним розмовляти під час спільних вечерь: мене він майже зовсім не помічав, і я мало цікавився тонкощами партійної лінії незалежників і не виявляв охоти встрявати в дебати між цим студентом і Костем Прокопенком. Тепер, побачивши мене з рушницею, студент-неза-лежник аж ляснув себе долонями по стегнах:

— От кого не сподівався зустріти тут! А я думав — ви тихенький собі студентик, що цікавиться тільки своїми академічними справами, а ви он який вояка!..

Мені нема про що з ним розводитись, я киваю йому головою й одходжу до свого супутника Романа, з яким, учора познайомившись у дорозі, одразу зійшовся поглядами на ситуацію. Це недавній державний інспектор Полку низових запорожців нашої дивізії, котрий, як і я, відбився від своєї частини й думки не має повертатись до неї, та й де її шукати в цій сумішці людей, що лине на північ! Він належить до партії українських есерів, що входять до уряду УНР, але він бачить банкрутство своєї партії й катастрофу тої державної системи, яку вони так невдало створили. З правого боку при поясі він має в кобурі пістоль, але, з усього видно, воювати більше не збирається.

Ми тримаємось купи й разом поспішаємо вперед знайти десь у селі куточок у селянській хаті, де можна переночувати, бо через скупчення багатьох частин усі хати заповнені козаками й лишається ночувати надворі, примостившись на якомусь возі, але морози лютішають, і не дуже влежиш просто неба, накрившись своєю старенькою шинелькою. Уже двічі мені за браком місця в хатах довелось ночувати в хаті, куди завезено хворих на тиф, а тому здоровим людям нема охоти підставляти себе під заразу, через що у хатах з тифозними завжди просторіше. До того ж я, після своєї недавньої недуги, пройнявся певністю, що тиф мене не візьме. Роман іншої думки про це й воліє швидше дійти до якогось села, ніж ризикувати заразитись у дорозі тифом. Не бажаючи розлучатись з таким приємним, симпатичним супутником, я не відстаю від нього, і ми йдемо поруч, розмовляючи про всяку всячину. Він старший за мене років на шість, а може, й сім, проте Роман не виявляє до мене ніякої зверхності й поводиться як з рівнею. І це не тому, що ми мало не земляки: він учився колись у Лебединській гімназії, а Лебедин — це ж зовсім недалеко від Охтирки, яких сорок верст; нас зближує інше. Чимраз більше обидва ми доходимо висновку, що збройні змагання наші завершуються цілковитою поразкою і брати далі в них участь — то пускатись на явну авантуру.

— Чи ми не доросли ще до самостійного життя, чи щось прогледіли, коли можна було твердо стати на своїй землі? — міркує вголос Роман, і я, котрому ніяк не хочеться бути сином народу-недорост-ка, кажу переконано:

— Ми прогледіли сімнадцятий рік, коли живі сили нашої нації пробудились від довгого летаргійного сну й множились щодня…

— Сімнадцятий рік! — проказує в задумі Роман і усміхається своїм спогадам. — Тоді справді всі ми прокидались від летаргії. Узяти б хоч і мене: я вчився на юридичному факультеті Київського університету, з якого мене взято до школи прапорщиків, щоб, після недовгого навчання, кинути на західний фронт під Ригу. Не скажу, що в свої студентські роки я був національно несвідомий, ні, я знав, що я українець, але ця свідомість була, так би мовити, в ембріональному зародку: читав "Кобзаря", співав у студентському хорі українських пісень, надто "Заповіт", але хіба я вкладав якесь конкретне прагнення в Шевченкові слова: "і вражою злою кров’ю волю окропіте"? Вони звучали для мене як гучна риторична фраза, і тільки. Справжня свідомість прийшла до мене в перші місяці Лютневої революції. І де? Не в Галичині, де російська армія перебувала серед — хай і придушеної, — але все ж української стихії, а на далекому північно-західному фронті, в Латвії! Досить було дійти туди з Києва українським газетам та брошурам, як у розкиданих по різних полках українських солдатів, а часом і офіцерів прозрівала їхня національна приналежність. У самій Ризі утворилась Українська військова рада, що почала видавати українські листівки з портретами гетьманів і текстом Переяславського договору України з Росією, від якого потім, заходами російських централістів, не лишилось і сліду…

Почалося з того, що я записався до української полкової громади, на чолі якої стояв не дуже освічений, але палкий промовець унтер.