На шляхах і роздоріжжях - Сторінка 27

У Дунаївцях нас чекала разюча новина: уряд УНР виїхав із Кам’янця-Подільського на північ, лишивши в місті, як свого уповноваженого, ректора Кам'нецького університету й міністра культів І. Огієнка. До цього спричинився перехід через Збруч польського війська в районі Кам’янця-Подільського, щоб окупувати це місто й не допустити захоплення його денікінською армією, яка десь сунула позаду нас. Диктатор ЗУНР Петрушевич ще раніш подався з своїм урядом через Румунію до Австрії.

Катастрофа

Наша дивізія повертає круто на північ і прямує до Проскурова на з’єднання з іншими частинами армії, що відступають від Жмеринки, Бердичева, Житомира та інших місць широкого східного фронту.

Поляки, крім захоплення Кам’янця-Подільського, якого окупували вони не порядком допомоги українській армії, а як аванс під час майбутнього визначення кордону між Польщею й Росією, не виявляють активності на інших ділянках демаркаційної лінії перемир’я з УНР. Червона армія десь на північному сході від нас — вона закріпилась на Ірпені неподалеку від Києва й постійно загрожує не нам, а денікінцям.

Державний інспектор Година так і не повернувся до полку, не видно щось і дивізійного інспектора "пана Заглоби". Фактично державна інспектура вже не функціонує, і я повертаюсь рядовим козаком до першого куреня під команду симпатичного мені курінного Луцького. Цей курінь, як і весь полк, порідшав і чисельно становить собою не більше звичайної сотні. Під час походу старшини кидають свої сотні й ідуть попереду юрбою, обмінюючись новинами, що принесли всякі чутки. Настрій у всіх пригнічений, і тільки один сотник Макар Комарницький не журиться й коли-не-коли розважає похнюплених старшин своїми анекдотами та співомовками. Знову чується його весело-сатиричне: "1 нема такої сили, щоб Україну здушила: від Славути до Кривина встане вільна Україна!"

У якомусь селі між Дунаївцями й Ярмолинцями наш полк спиняється на добу перепочити й навести лад у сотнях. Я спинився в маленькій хаті самотньої молодиці, чоловіка якої немає вдома, бо він блукає десь у світі невідомо чого й під яким прапором. Молодиця радо частує мене борщем і гречаною кашею з молоком, але їсти мені не хочеться, бо страшенно болить голова і всього мене кидає то в жар, то в холод. Чи не дійшла й до мене черга захворіти на тиф?

Хоч як не люблю я звертатись до лікарів, котрі завжди знайдуть у тебе не одну, а кілька хвороб і змусять ковтати бридкі порошки й пігулки та пити мікстури, від яких тебе верне, а все ж треба йти до полкового фельдшера, щоб визначити моє раптове захворювання й сповістити мого курінного Луцького, що я занедужав, бо де там мені зробити це самому, коли й до хати, де розмістився наш медичний пункт, я ледве волочу ноги, спираючись руками об тини.

Фельдшер, з колишніх "ротняків", цебто фельдшерів російської армії, що осягли медичну премудрість на короткострокових курсах при військових шпиталях, засуває мені під пахву термометр і з того, як пашить від мене жаром, подумки визначає діагноз: висипний тиф. Яка ж бо ще хвороба може причепитись до завошивленого вояка української армії!

Вийнявши через п’ять хвилин термометр, він дивиться й хитає головою:

— Тридцять дев’ять і сім. Нічого собі нагнало!.. Проти тифу ліків поки що ні в кого нема, тож вертайтесь до хати й лежіть там, поки, дасть Бог, не видужаєте самі. А курінного Луцького я сповіщу про вас.

На тому й кінчається прийом у нашого полкового ескулапа.

З думкою, що в мене починається тиф, я відчуваю ще більшу кволість у всьому тілі й ледве пересуваю ноги, повертаючись до хати лагідної молодиці, котра, видати, вболіває за мене хворого. Сердешна, вона стелить мені постіль не на долівці, як то звичайно роблять селяни на наших ночівлях, а на полу, де кладе на солому чисте рядно, під голову подушку й накриває мене чоловіковим кожухом, щоб я зігрівся від трясці.

Покінчивши зі мною, молодиця виходить надвір поратись коло худоби, а мене огортають сумні думки: як же воно буде зі мною далі, коли тиф розвинеться на всю свою потужність, і я не зможу рушати з військом?

Надвечір до хати заходить козак першого куреня, що перебрав на себе обов’язки писаря. Його послав курінний Луцький довідатись про стан мого здоров’я. Бачить, як увесь я палаю від жару, тоді як сам тремчу від холоду, скрушно хитає головою й співчутливо проказує:

— Погано, дуже погано, що ви захворіли!.. А завтра рано полк виступає в похід, бо треба поспішати, поки денікінці не захопили Проскурова. Під Деражнею вони розбили нашу юнацьку школу.

Багатьох повбивали, взяли декого в полон, а недобитки школи повернулись до Проскурова, приєднавшись до інших частин армії. Завтра наш полк має зробити великий перехід за день, тому наказано не брати з собою хворих, а лишити їх у селі. Ой, невчасно ви захворіли, дуже невчасно!.. — зітхає новий полковий писар і, вклонившись мені, потихеньку, навшпиньки, хоч я не сплю, йде з хати.

Мене гнітять тяжкі думки. Завтра мій полк виступить, а позаду за ним, здається, вже нема ніяких українських частин, отож я лишусь покинутий на ласку ворога. Я почуваю себе підбитим журавлем, що відстає від свого ключа, котрий летить далі у вирій, а бідолашний журавель лежить з перебитими крилами й тужно дивиться в осінню мряку, де поволі зникає з його очей гострокутний журавлиний ключ…

З туги я починаю співати пісню, що правила січовим стрільцям за жалібний марш, яку вперше почув і вподобав ще в січні 1919 року, коли в Києві ховали стрільців, забитих у першому бою з оборонцями гетьмана під Мотовилівкою:

Видиш, брате мій, товаришу мій:

Відлітають сірим шнуром журавлі у вирій.

Чути: кру-кру-кру, в чужині умру,

Заки море перелечу, крилонька зітру.

Мерехтить в очах безкінечний шлях,

Гине-гине в сірій мряці слід по журавлях.

Тільки — кру-кру-кру, в чужині умру,

Заки море перелечу, крилонька зітру.

Кру-кру-кру-у…

Співаючи і дивлячись у стелю, я й не помітив, як до хати увійшла молодиця, стала тихенько біля одвірка й слухає мій спів. Зітхнувши, вона нишком утирає рукавом сльози з кутків очей — так, мабуть, розчулив її мій спів, а я, піддаючись мінорному настроєві, переходжу до українського романсу, що любив його ще гімназистом, але давно не співав:

Прийде пора, і гай зазеленіє,

А милий твій від тебе одійде;

Голівонька вся твоя посивіє,

Огонь очей навіки пропаде.

Тоді згадай ту весну, що минула,

І літо те, і осінь ту згадай,

І пісню ту, що ми колись співали,

Як спом’янеш, серденько, заспівай!

Тоді-тоді швиденько від печалі

До мене ти, серденько, завітай

І з волошок, що ми колись збирали,

Сплети вінок, на хрест мій почепляй…

Вкрай зворушена молодиця вже не криється з своїми щирими сльозами:

— Ой, як же ви жалісно співасте, аж за душу бере! Заспівали б якоїсь веселої, щоб не так сумно було вам…

— Не до веселощів мені, мила господине, коли отака біда скоїлась зі мною.

Молодиця швидко виходить у сіни й за яку хвилину подає мені велику солодку грушу, яку приберегла, певно, на продаж або на яке велике свято.

— Ось з’їжте — підсолодіть трохи душу, то, може, вам полегшає.

Я дякую і спрагло ім соковиту грушу, щоб освіжити сухе від гарячки горло та порожнину рота. Молодиця підпирає рукою щоку й скорботно дивиться на мене як на молодшого брата чи як на велику дитину, хоч дітей у неї нема, і я не знаю, відкіля в неї береться стільки безкорисливого співчуття до мене, випадкового зайди. Мені стає затишно на душі й трохи легшає в усьому тілі: знайшлась же таки на світі добра людина, що пожаліла мене, чужого й безпорадного!..

Я помалу заплющую очі й тихо засинаю, наче дуже стомлений після тяжкої праці. Важко сказати, скільки годин я спав, поринувши в небуття й нічого не відчуваючи. Прокидаюсь раптом, коли вже розвиднілось і надворі чути, як сурмить, скликаючи збиратись у похід, сурма.

Мабуть, сурмач повернувся в мій бік, бо звуки сурми чути виразніше, і мені здається, що вони кличуть саме мене: вставай, козаче, бо час вирушати в похід!

І диво дивнеє! Я почуваюсь на силах не тільки підвестись з постелі, вдягнути шинелю, підперезатись, закинути через плече австрійську сумку й узяти в руки свою рушницю, а й твердо ступати до виходу.

До хати вскакує з відром, подоївши корову, моя господиня й сплескує руками:

— Ой, куди ж ви, такі слабі, зібралися? Вам лежати та помалу одужувати, а ви вбралися й хочете йти!

Я заперечливо хитаю головою.

— І не снідали! Та випийте молока, щоб хоч трохи підкріпитись!

— Ніколи, — кажу я й лізу рукою за пазуху по гроші.

Молодиця притьмом вискакує в сіни й повертається з добрим шматком сала, одкраює скибку хліба й простягає мені:

— То візьміть же хоч це — поїсте в дорозі!

Я кладу хліб і сало в сумку й даю мблодиці гроші.

— Хіба ж за таке беруть гроші? — докірливо дивиться на мене молодиця, ховаючи за спиною руки. — Гріх було б хоч копійку взяти з людини, що опинилась в біді!

Я вдячно посміхаюся молодиці й іду на майдан, де шикуються сотні мого полку, а молодиця стоїть у дверях і довго дивиться мені вслід…

Не знаю, — чи страх лишитися самому в селі напризволяще, чи знайомий поклик полкової сурми, чи лагідна турбота про мене сердешної молодиці — роблять чудо: хворобу як водою змило, і я разом із полком роблю за день сорок верст переходу до містечка Ярмолинці, де пізно ввечері розташовуємось на ночівлю. Що то була за недуга в мене — мабуть, не знає й медична наука, але напевно можна сказати, що то був не тиф, як діагностував наш полковий фельдшер.

Тиф здолав іншого: отого стрункого, високого колишнього гвардійця, що перекинувся до нас ще під Бачкурином і дістав сотню в курені Луцького, з яким одразу заприятелював. Йому стало недобре ще в дорозі, і курінний Луцький поклав його на воза з кулеметом, де колишній гвардієць лежав скрючившись і тремтячи від холоду.

Мені не раз бувало жаль цього красеня, коли в негоду він вів свою сотню на заставу, щоб мокнути там під дощем, тоді як я з писарем Максимом ось-ось заночую в теплій селянській хаті. У Ярмолинцях Луцький розмістився з хворим в окремій кімнаті просторого єврейського будинку, що належав якомусь місцевому крамареві. Раз у раз Луцький стурбовано підходив до хворого, котрий весь час марив, лиш зрідка приходячи до пам’яті.

Ранком другого дня Луцький наказав винести хворого з матрацом та периною надвір і покласти на мобілізовану фуру.