На шляхах і роздоріжжях - Сторінка 24

Чи не через це в Махна й махновців не траплялося конфліктів на селі, але зате раз за разом чинились наскоки на великі й малі міста — з убивствами, грабунками й згвалтуванням. Для махновців кожна міська людина — ворог, тоді як селянин, багатий чи бідний, — свій брат. Але це зовсім не було проявом якоїсь національної свідомості — тут важила не різниця мов міста й села, а скоріше безпідставна бундючність "городського" й прихована до часу злість "сільського". Не можна сказати, щоб село співчувало Махнові та його рухові, якщо вбивства, грабунки й усякий гвалт можна взагалі назвати рухом, але воно й не виявляло до нього ворожнечі, інколи користуючись і собі з його наскоків на цукроварні й продкомори, щоб при нагоді поживитись і самим. Якщо подекуди селяни й поважали Махна, то тільки за те, що він завжди додержувався своєї обіцянки — в певний день наскочити на той чи той об’єкт.

Мені спочатку було невтямки, як же міг опинитись у воїнстві Махна такий явно російський суб’єкт, як прибулий із проскурівського шпиталю до нашого полку махновець.

А втім, пояснити це не так уже й важко. Усе те чорне, що до часу таїться в людських душах на самісінькому споді, під час революційних потрусів, надто таких грандіозних, як Жовтнева революція, виринає на поверхню й вирує, пристаючи в сприятливій для всяких авантур атмосфері до тої чи тої організованої маси. Жодне військове формування тих часів не могло похвалитись браком у себе такого чужорідного елемента. Але перевершила всіх армія Махна, де були аж надто сприятливі умови для всякого насильства, здирства й зневаги до будь-яких етичних і моральних понять та норм звичайного глузду. Тим-то авантурники й пройдисвіти всякої масті й національності охоче ставали під чорний прапор "батька" Махна з гаслом: "Бий білих, поки не почервоніють; бий червоних, поки не почорніють!"

Сам Нестір Махно був далеко не тою гротесковою постаттю, яку ми звикли бачити в наших радянських фільмах. Чи не найкраще спробував розгадати цю загадкову історичну особу наш український письменник Валеріян Підмогильний у своєму творі "Третя революція".

Махно був не мислитель, не філософ, ані палкий ентузіаст якоїсь — хай і найхимернішої — ідеї. Це був егоцентрист із вдачею необмеженого й часто-густо жорстокого диктатора. Але воднораз природа наділила його й неабиякими військовими здібностями. Це ж Махно вигадав новий рід зброї — кулеметну тачанку, що перейшла потім на озброєння Червоної армії. Він виробив і свою власну стратегію, що визначалась блискавичними раптовими наскоками, надзвичайною рухливістю всього війська, складеного з кінноти й кулеметних тачанок, та мобільністю цієї своєрідної армії, яка, мов гармошка, могла то звужуватись до кількох десятків вояків, то розгортатись до кількох тисяч, готових за своїм "батьком" мчати у вогонь і в воду.

Піхоти як такої в махновській армії не було. Піші махновці, як той, що приблудився до нашого полку, або сиділи з кулеметниками на тачанках, або виникали як тимчасовий контингент з усякого люмпену, коли здобувались великі міста й вільно було кожному, кому не ліньки, поживитись чужим добром, пристаючи до розбурханої руйнівної стихії.

Окремі теоретики анархізму, що роз’їздили з Махном у його штабі, та їхні просторікування про анархію як про "матір порядку" являли собою фігове листячко, що ним намагався Махно прикрити безсоромну голизну своєї бридкої практики.

Не будемо докоряти командуванню армії УНР за цю дивовижну воєнну конвенцію з Махном: наступного 1920 року командувач Південного фронту Червоної армії Фрунзе, готуючись до ліквідації армії Врангеля, цієї останньої кримської скалки білогвардійщини, Уклав аналогічну конвенцію з Махном про спільні воєнні дії проти війська Врангеля, ба навіть у тодішній столиці України Харкові якийсь час була легалізована діяльність анархістів, унаслідок якої в Харкові відкрито анархістський клуб, де анархістські демагоги лаяли на всі заставки радянську владу й вихваляли махновський бедлам.

Армія Махна, прорвавшись через Сиваш у Крим, зробила великий рейд по тилах білих, чим неабияк сприяла падінню такої, здавалось, неприступної твердині, як Перекоп, але мені здається, що Фрунзе, укладаючи з Махном воєнну конвенцію, мав на меті не тільки ліквідацію армії Врангеля, а воднораз і ліквідацію махновщини, бо одразу після перемоги над білогвардійськими недобитками став підтягати до Перекопу латиську дивізію, що мала завдання роззброїти махновців.

Однак Махно розгадав цю пастку для себе й вчасно вискочив із кримської пляшки.

Тепер він нещадно розправлявся з усіма, хто мав якийсь зв’язок з радянською владою й комуністичною партією. Зіткнувшись з частинами Червоної армії під командою Пархоменка, вони порубали на шматки цього талановитого й хороброго червоного воєначальника.

Проте залізне коло червоних частин, призначених для ліквідації махновщини, звужувалось чимраз більше, і в середині 1925 року Махно з невеликою купкою своїх найближчих прибічників переплив Дністер і через Румунію подався на Захід, де осів у Парижі як емігрант.

Отак, як каже українська приказка: лиха іскра поле спалить і сама згасне…

Короткий зблиск серед непроглядного мороку

Чимраз більше осінь вступає в свої сумні права. Цілі дні хмарно, часом січе дрібна мжичка, сиро й холодно. А шинелей нема й нема. Єдина Дунаєвецька сукняна фабрика, що є в розпорядженні уряду УНР, не встигає постачати армії навіть сукняні штани й гімнастерки, а про шинелі годі й говорити.

Невелика партія гімнастерок захисного кольору з погонами англійського зразка й чорними штанями крою "галіфе" надійшла до нашого полку. У розподілі цього добра взяв активну участь державний інспектор Година. Насамперед він узяв собі гімнастерку й штані і запропонував таку саму пару мені.

Я охоче взяв гімнастерку, бо в моїй тоненькій, літній, ставало вже холодно, але від штанів відмовився: мої сині, ще з Києва, штані були ще досить пристойні, тож хай обнова дістанеться комусь із наших численних безштаньків.

Досі армія все відступала — на півночі, на сході й на півдні. Відступала з боями, без паніки, без великих втрат, якщо не рахувати численних захворювань на тиф, і все ж усякий відступ гнітюче впливає на військо, яке втрачає віру в себе, в свою здібність не тільки чинити опір, а й перемагати.

І раптом на східному Поділлі наша армія перейшла в наступ! За один день ворога відкинуто на десять верст, денікінці відступають, лишаючи позад себе багато трупів, а наступ розгортається далі й далі.

Наша дивізія не брала участі в тій операції, бо лишалась у резерві. Наступного дня я пішов оглянути поле бою. На вогкій від недавніх дощів землі лежали в різних позах забиті денікінські солдати. Шинелі давньої російської форми з погонами захисного кольору й зелені англійські кашкети. Мою увагу привернула смаглявість шкіри облич забитих: певно, вояків нещодавно привезено сюди відкілясь із півдня — чи не з Криму. Обличчя — молоді, видимо, це рекрути, взяті до війська й нашвидку вимуштровані. Марно чекатимуть тепер їхнього вороття матері, що лишились десь в осяяній сонцем країні, та чи діждуться колись і наші неньки нас, зацілілих від денікінських куль і тифозних вошей?..

Та хоч би що там попереду, а зараз ми почали наступати, і це окрилює душу й сповнює надіями.

І раптом наступ уривається…

Уривається через зраду галичан!

Разюча звістка блискавично облетіла військо, і безпросвітний одчай миттю погасив короткий спалах радості й піднесення. Не хотілось вірити, що так могло статись, але покваплива передислокація частин засвідчувала гірку правду дійсності.

Через багато років вислів — зрада галичан — будуть брати в лапки, але в ту осінь 1919 року він мав реальне значення й відбився катастрофічно на дальших подіях.

Стотисячна Українська Галицька армія, перейшовши в червні через Збруч, не тільки врятувала наддніпрянську армію Петлюри від цілковитого погрому, але й допомогла їй оклигати й перейти в літній наступ, що завершився вступом її до Києва. Але занадто різні були ці дві формації — різні за традиціями, вихованням і прагненням. УГА, чи як вона стала називатись, перейшовши через Збруч, Українська Наддністрянська армія, була спадкоємиця Австрії з її військовою системою, буржуазним парламентаризмом та поміркованістю й обмеженістю в соціальних проблемах. Наша наддніпрянська армія була дитям революції 1917 року, що не знало, як ступати й на що спиратись, не мало ніяких традицій, а якщо й шукало цих традицій, то лише в давній минувшині, яка не могла повторитись у нових історичних обставинах. Через це все альянс УГА з наддніпрянською армією був штучний, вимушений безпорадним становищем. Багато що в організації армії УНР видавалось галичанам незрозумілим і диким. Їм важко було пристосуватись до наддніпрянського постачання армії та обслуговування тилу. Як на те, висипний тиф накинувся на галичан як на свіжину й нещадно косив їх. Галицька армія танула на очах, і її командувач, полковник австрійської служби Тарнавський, не знайшов іншого способу врятувати те, що лишилось під його командою, як укласти мир з денікінцями. Галицька армія влилась у армію Денікіна, застерігши себе умовою, що її не використовуватимуть проти армії Петлюри.

Невдовзі в Кам’янці-Подільському відбувся військовий суд над Тарнавським, але й суд в умовах тої безвиході, в якій опинилась Галицька армія, не знайшов чим заперечити розпачливий крок її командувача й виправдав Тарнавського.

А тим часом на фронтах почалась похаплива передислокація, коли галичани поспішали зібратись із різних відтинків фронту докупи, а наддніпрянці — вискочити з обценьків ворожого оточення.

Навік лишилась у моїй пам’яті сумна картина нашого роз’єднання. Довгий яр серед осіннього поля й широкі шляхи по обидва його боки, де один веде на схід, другий на захід. Наші й галицькі частини йдуть одна біля одної, але в різному напрямі: ми на захід, вони на схід. Ми не вітаємо одне одного, але й не виявляємо ворожнечі, нам просто соромно дивитись один одному в вічі, бо ми прямуємо до Польщі, нашого давнього ворога, вони — до Москви, що не виправдала надій Богдана Хмельницького й мало не поглинула нас як націю…

Оповідали, що в одному подільському селі, коли сюди настисла звістка про зраду галичан, зійшлись старшини якоїсь наддніпрянської частини й стали заливати своє горе самогоном у просторій попівській світлиці.