На шляхах і роздоріжжях - Сторінка 23

Таж не так давно, 1912–1913 років, Болгарія, Сербія, Греція і Чорногорія, розпочавши вдало війну проти Туреччини, послабленої недавньою турецько-італійською війною, ще не закінчивши війни, перегризлись між собою за майбутні кордони, внаслідок чого Болгарія чимало Програла, а Туреччині пощастило повернути втрачений раніш Адріанополь. Чому ж не можемо й ми замиритися з більшовиками, воюючи проти Денікіна, який не хоче й чути слова "Україна"? Щоправда, безчинства першого приходу більшовиків на Україну, коли в січні 1918 року шовіністично розагітовані банди матросів і здичавілих в окопах Першої світової війни російських солдатів, під командою недавнього царського полковника лівого есера Муравйова, розстрілювали на вулицях Києва не тільки за українську мову, а й за посвідчення, писані українською мовою, під час другого приходу не повторились, Україна стала зватись Українською Радянською Соціалістичною Республікою, виходив більшовицький офіціоз українською мовою "Більшовик", журнал чи альманах "Музагет", незалежний орган української інтелігенції, та зрідка книжки української художньої літератури, досить бідної на той час, але партія боротьбистів була цілком тоді вже на боці радянської системи й навіть її член, Гнат Михайличенко, був наркомом освіти, цебто школа, освіта, культура й театр, ці головні здобутки революції, лишались в українських радянських руках. Не було масових розстрілів на вулицях Києва, як у січні й лютому 1918 року, але не байдикувала й ЧК, в якій керівну ролю грали тоді євреї, мстячи українцям взагалі за єврейські погроми, вчинені не тільки регулярними частинами УНР, а й усякими повстанськими отаманами-"батьками" на кшталт Самуся, Струка, Ангела та різними пройдисвітами. Отож під категорію петлюрівців і петлюрівщини можна було легко попасти й першому-ліпшому свідомому українському інтелігентові, робітникові й селянинові. Розправа з повстанськими селами була нещадна: розстріли й спалення хат.

Тут слід спинитись над словами "петлюрівець", "петлюрівський" і "петлюрівщина" взагалі.

Під час одної з численних теперішніх розмов у КДБ України на закид високого представника органів безпеки, що я служив у петлюрівській армії, я відповів:

— Я служив в українській народній армії. Слово "петлюрівець", "петлюрівська" армія — накинуто нам зовні, бо ми так себе не називали, служачи не Петлюрі, а ідеї відродження України.

— Але ж командував цією армією Петлюра! — зауважив представник органів безпеки, на що я спокійно відповів:

— А Червоною армією в той час командував її організатор Троцький, одначе ви не називаєте її троцькистською армією, а вояків Червоної армії троцькистами.

Моєму високому співбесідникові не було чим заперечити, бо, як тепер кажуть, логіка була залізна.

Котре лихо менше, те й вибирають: більшовизм був, безперечно, прийнятливіший за денікінщину чи колчаківщину, що несли монархію з реставрацією "тюрми народів", як слушно назвав Ленін царську Росію. Хіба Ленін вліті 1917 року не підтримував усі національні вимоги Центральної Ради; хіба не Ленінові належить блискуча теза з його реферату з національного питання, прочитаного в Женеві 1916 року: "Кожний національний рух, незважаючи на ті вимоги, які він висуває на даному етапі свого розвитку, має своею кінцевою метою самостійність"? Даремно шукати цю тезу у повній збірці творів В. І. Леніна: її там, із зрозумілих тепер причин, нема, і я дізнався про неї лиш із книжки "До хвилі" Шахрая й Мазлаха[9], виданої в Саратові 1920 року.

За звірячу розправу з юнаками-середньошкільниками та студентами під Крутами в січні 1918 року, а також і за дикий розгул у Києві банд Муравйова Ленін не може відповідати так само, як і український соціал-демократ Петлюра не відповідає за проскурівський та інші дрібні єврейські погроми, що чинили повстанські ватаги на чолі з усякими пройдисвітами "батьками-отаманами".

З такими думками, які, безперечно, були властиві не тільки мені, а й багатьом із української інтелігенції, я прийшов до державного інспектора Години поінформуватись та взяти для розповсюдження свіжі газети.

— Справді, є відомості, що через латвійського посла відбуваються переговори між урядом РСФРР на чолі з Леніним і нашим міністром закордонних справ Андрієм Левицьким, — сказав Година, — але біда в тому, що уряд РСФРР погоджується визнати самостійність України тільки в межах… Правобережної України. Наш міністр Левицький відповів: "Як уряд УНР може прийняти таку пропозицію, коли батьківщина голови Директорії й Головного отамана Петлюри — Полтава буде перебувати за кордоном України?" Уряд РСФРР погодився приєднати до самостійної України й Полтаву з Полтавщиною, але решта України — Чернігівщина, Харківщина, Таврія й Донбас мають лишатись за межами України.

Дивно виглядала така пропозиція уряду РСФРР з погляду "самовизначення націй геть аж до відокремлення", яку не раз проголошував Ленін, але, мабуть, державні інтереси далеко не завжди збігаються з ідеологічними постулатами партій…

Не знаю точно, але ці переговори, про які не повідомляла ні преса УНР, ні, тим більше, більшовицька преса, так нічим і не кінчились: може, припинив їх уряд УНР, якого не задовольняла така куца самостійність і який не мав певності, що уряд РСФРР додержиться такого договору, а може, припиненню всяких переговорів з УНР сприяло спинення денікінського наступу на Орловщині й вдалий контрнаступ Червоної армії, що закінчився розгромом денікінців під Новоросійськом, але так чи так, а, як каже приповідка: з цього дива не вийшло пива…

Під час 100-ліття з дня народження Леніна, коли шукали й знаходили архівні документи, зв’язані з його ім’ям, подейкували, буцім знайдено копію за підписом Леніна з пропозицією до Польщі визнати її кордони "од можа до можа", цебто від Гдині на Балтиці до Одеси на Чорному морі, включаючи всю Правобережну Україну, без будь-якого статусу про її самостійність. Цікаво, що це звернення до Польщі збігається начебто в часі із зверненням до уряду УНР з пропозицією про визнання самостійності Правобережної України…

Попереджаю, що я користуюсь тут тільки поширеними чутками, але, вважаючи Леніна за геніального стратега й дипломата, припускаю, що Ленін міг, змагаючись з капіталістичними державами, кинути на дипломатичний стіл не тільки українську, а й польську карту, хоч на них він тоді нічого не виграв. Блискуче виграв він іншими козирями, які мав у своїх руках, але про це мова не тут, а в спеціальній праці про перемогу Жовтневої революції не тільки в Росії, а й далеко за її межами.

Година дав мені 10 примірників книжки С. Васильченка "Про жидка Марчика, бідного кравчика" у сірій обкладинці, що її написав автор на замовлення самого С. Петлюри для боротьби з антисемітськими настроями у війську й видало міністерство пропаганди УНР. Крім того, я одержав цілу купу фронтової газети "Український козак", де запізніло описувався бій під Монастирищем, зокрема й полонення інструктора-інформатора Полку низових запорожців. Але — жодної згадки про окремих героїв, що визначились у боях під Оратовом та Монастирищем, наприклад, про таких, як отой козачок у матроській тільняшці, що до останнього набою відбивав наскок донської кінноти, або кулеметний сотник Мегедь, про якого я вже писав вище. Хоч як це дивно, але в уряді УНР нікому не спадало на думку тоді вигадати якийсь орден за бойові заслуги. А слід би! Єдиною нагородою за участь у бою, незалежно від самої поведінки вояка в критичні хвилини, була видача, крім звичайної платні козакам і страшинам, так званих "бойових". У колишнього козака 3-го Гайдамацького полку Володимира Сосюри, що згодом став видатним поетом радянської України, в одному з віршів 20-х років с згадка про ці "бойові":

Петлюро! Я тепер — червоний!

Чи чуєш мій кривавий сміх?

Пришли мені із закордону

П’ять тисяч гривень бойових…

Дика воєнна конвенція

Коли ми виступили з Гайсина, я в поході побачив незвичайного вояка, більше схожого на розбійника, ніж на козака української армії. Одягнутий у якусь селянську кацавейку, з рушницею, почепленою на ліве плече не ременем, а якоюсь мотузкою, з похмурим виглядом обличчя, з постійно зігнутими в колінах ногами, він ішов не в рядах своєї сотні, а узбіччям дороги, ніби весь час підкрадаючись До когось. Він просто не міг, як виявляється, додержуватись військового ладу, шикуватись, виструнчуватись і взагалі робити інші нескладні рухи, властиві будь-якій армії. З походження він був, видимо, росіянин, говорив російською мовою, хоч здебільшого мовчав, лише інколи вставляв якесь українське слово, засвоєне під час лікування в українському шпиталі.

Якось, коли ми спинились на короткий відпочинок, він підійшов До мене, скручуючи здоровенну цигарку з махорки, й сказав:

— Выходит, и у вас — новый режим: вот подошел я к полковнику и говорю: "Батько полковник, дай закурить", и вот он отсыпал из своего кисета, видишь, на какую большую цигарку…

Це був махновець.

Як міг опинитись у наших лавах такий дикий чолов’яга з гвинтівкою на мотузку? Виявляється, що, коли почалась війна армії УНР з денікінцями, її командування уклало з Махном воєнну Конвенцію, за якою обидві сторони зобов’язались не чинити бойових дій одна проти одної, після чого Махно зробив глибокий рейд по денікінських тилах і захопив на короткий час Катеринослав. За цією конвенцією поранені й хворі махновські вояки мали лікуватися в українських шпиталях, а видужавши, якщо на той час не буде близько армії Махна, вступати в лави української армії.

Отаким чином і цей махновець, видужавши в проскурівському шпиталі, опинився в нашому полку на якийсь час, а потім зник невідомо куди, не інакше як повернувшись до своєї постійної професії бандита.

Махно й махновщина — дуже шкідливі й одночасно цікаві явища на Україні. Вважати Махна за практичного здійснювача ідей основоположників анархізму — Кропоткіна й Бакуніна — було б так само хибно, як і розцінювати сталінські масові розстріли й ув’язнення безлічі невинних людей у концтаборах за виконання заповітів Маркса й Енгельса. Махновщина була своєрідним українським явищем, на мою думку, — стихійним проявом давньої ворожнечі зневаженого українського села до панського зросійщеного міста.