На шляхах і роздоріжжях - Сторінка 22

На початку лекції, поки Козел не витягнув з кишені тужурки свого записника, підходили до кафедри й показували Козлові позичені десь вправні фото й питали Козлової оцінки. Інколи Козел ловився на цього гачка й, захопившись, міг проговорити про фотоапарати, плівки та способи проявляння й закріплення цілу годину. Або, почувши з доповіді чергового, що якогось учня нема в класі, бо захворів на інфлюенцу, як тоді називали грип, Козел, на радість усього класу, сідав раптом на свого другого улюбленого коника й починав просторікувати про потребу пильно додержуватись усіх гігієнічних вимог. Він так захоплювався, що, походжаючи по класу, виставляв як наочні наслідки гігієнічного життя самого себе. Ось, мовляв, які в нього широкі, а не запалі груди, й показував обома долонями не стільки на груди, як на свій здоровенний живіт; який гарний у нього колір обличчя, хоч воно було темно-жовтаве й брезкле, з очима кольору гнилого винограду й обрідним волоссям на голові, що, зачісане набік, ледве прикривало лисину.

Не обходилось і без моралі. Чи не краще, мовляв, ніж витрачати даровані від батьків гроші на чортзна-що, збирати їх, а потім купити надвірний термометр і кожного дня записувати ранішню й вечірню температуру повітря. Подумати тільки, як то цікаво через рік або два глянути; а яка сьогодні ввечері була температура торік або позаторік.

Увесь клас удавав, що це справді дуже цікаво, а дехто із одчайдухів питав навіть Козла, де такі термометри продаються й скільки вони коштують. Козел охоче відповідав, а наостанку, щоб остаточно скерувати нас на цю правильну путь і застерегти від лихих збочень, казав:

— А то зайдеш на квартиру гімназиста, а там у кімнаті так тютюнищем смердить, хоч сокиру вішай!

Ми штучно реготали з незграбних Козлових дотепів, водночас Удаючи зневагу до ганебних курців "тютюнища", і це заохочувало Козла до дальших дотепів і моралізування.

Але такі випадки, коли Козел ловився на вдало закинутого гачка, траплялись досить рідко, а спроби "заговорити" Козла часто кінчались трагічно. Встане, бувало, який-небудь Харченко, що був не в ладу з математикою, і спитає Козла на початку лекції:

— Я читав, Костянтине Фердинандовичу, що винайшли кольорову фотографію. Це правда й що воно за ця нова фотографія?

— Кольорова фотографія — це діло нове й дуже цікаве, але зараз ніколи про неї розводитись. Ідіть тим часом, Харченку, до дошки й візьміть крейду.

Звісно, Харченко через п’ять хвилин повертався на своє місце з новою двійкою…

І ось сниться мені, що я теж не виконав домашнього завдання з Математики, а черговий учень, що визирає з дверей у коридор, таємничо шепоче:

— Іде!..

Козел поквапними кроками йде в клас, сідає за кафедру, швидко записує в журналі прізвища відсутніх учнів і витягає свого записника, з якого, напевно, назве моє прізвище. Я потерпаю…

І в цю мить я чую розрив снаряда неподалеку від фури, де я заснув, а фурщик щосили термосить мене:

— Та вставайте ж! Хіба не бачите, що всі вже відступають й ойникінці знову б’ють по нас?!

Я підводжусь, протираю кулаком очі й усе ще не йму віри: невже я вже не в гімназії, а на війні? Яке щастя, що Козел більше ніколи не викличе мене до дошки! Кошмар уві сні був куди страшніший за бойову дійсність…

Я зіскочив із воза й побачив, що більшість фур уже виїхала з небезпечного трикутника, а під гайком поквапно причеплюють гармати батареї до передків.

Ми відступаємо всім фронтом до станції Монастирище, минаємо її, а далі прямуємо не вздовж залізниці до Козятина, а через пристанційний виселок повертаємо на захід. Біля крайньої садиби висілка стоїть, тримаючи коня за поводи, чорношличник і люб’язно розмовляє з дівчиною, що трохи засмучено поклала одну руку на груди, а другою спирається на тин. Козак у чорному жупані й чорній мазепинці з маленьким чорним шличком збоку являє собою живу натуру для малюнка художника в дусі Пимоненка, але йому бракує часу далі позувати, він кивнув головою дівчині, скочив на коня, помахав рукою на прощання й помчав, зникаючи в куряві. І де він узявся, цей стрункий чорношличник, — адже його кінноти в нашій дивізії нема? Може, примчав сюди з якимось бойовим дорученням, а може, відпросився на кілька годин побачитись востаннє з коханою дівчиною…

Наш ар’єргард покидає станцію, а денікінські кінні роз’їзди наближаються до неї. І в цей час товарний поїзд з кількома вагонами чобіт, призначеними для нашої дивізії, що так потребує одягу й взуття, прибуває на станцію Монастирище… Що це — дивовижне безглуздя й нерозпорядливість нашого українського інтендантства чи спритна шкідлива акція наших ворогів, що приховалися в ньому? Так чи так, а чоботи дістаються денікінцям.

Осінь у природі й осінь на душі

Жовкне листя й опадає, встеляючи шлях нашого відступу до Гайсина. З денікінцями трапляються лиш поодинокі сутички, бо головні їхні сили подались з Монастирища на північ, прямуючи вздовж залізниці на Козятин. Надійшла звістка, що наше військо покинуло Фастів і з боями відступає до Козятина. Чимраз більше поширюються у війську висипний та поворотний тифи. Нужа заїдає нас, бо ніде помитись і продезинфікувати білизну та одяг. Єдиний порятунок наш — це розводити на бівуаках багаття й, роздягнувшись до тіла, трусити над вогнем свою брудну білизну й одяг. Видно, як густо сиплються воші й тріщать у полум’ї. Та це мало допомагає: гниди лишаються, багато вошей ховається між швами, і цей постійний внутрішній ворог косить наші ряди в сто разів більше, ніж денікінські кулі й снаряди.

Уже далеко за Монастирищем я знайшов у поході писаря Максима, котрий їхав на возі поміж мобілізованими під обоз селянськими фурами позаду воза начальника зброї. Цей бідолашний наш зброяр, немолода вже людина, досі не має шинелі й тремтить від осінньої холоднечі, накрившись якоюсь старою рядниною.

Писар дуже зрадів, побачивши мене, бо вже два дні не знав, чи я живий, чи покинутий десь у полі під Бачкурином або Монастирищем — забитий чи тяжко поранений. Я сів на його воза й він почав мені розповідати про всякі чутки, що доходили до нього протягом Цих двох буремних днів.

Мій "максималіст" намагається максимально догодити мені: підсуває під мене більше сіна на возі, щоб м’якше було сидіти, дістає з своєї канцелярської скрині добрий шматок сала й кусень хліба, потім, оглянувшись навколо, чи нема де поблизу якогось старшини, добуває з-за пазухи пляшку перваку, що призначена в нього для внутрішнього й зовнішнього користування на випадок поранення, й каже пошепки:

— Ковтніть кілька разів — одразу полегшає на душі.

Про його турботи про мене під час спільних ночівель — годі й говорити.

Посуваємось ми на захід тепер поволі, і я мав змогу навчити козаків співати похідних пісень. Особливо подобалась хлопцям маршова пісня "Ми — гайдамаки", надто кінець її, якого вони з особливим піднесенням виспівували:

Не смійся, враже, — сотня поляже,

Тисячі натомість стануть до борні:

Із кайдан неволі, до життя й волі

Постануть знов потоптані раби!

І треба було бачити зворушливі сцени, коли ми, переходячи через якесь нове село, бадьоро співали одну з своїх маршових пісень. На вулицю вибігали дівчата, молодиці й літні жінки, і раптом хтось із них починав гірко ридати: то згадували матері своїх забитих улітку синів, коли виганяли "комунію": вони так само співали, як і ми, йдучи на смерть за "тую Україну"…

Не знаю, чому сподобалась не тільки козакам, а й полковникові Гроху-Грохольському веселенька стрілецька пісенька "Зажурились галичанки".

Кожного разу ввечері, напередодні ранкового виступу в похід далі, Грох-Грохольський викликав мене до себе й просив:

— Пане інструкторе! Хай завтра козаки, проходячи повз мене, співають "Зажурились галичанки". Ой, яка ж це хороша пісня!

І коли ранком наступного дня Шевченківський полк, виступаючи в похід із села, виспівував:

Не журіться, галичанки, бо ту є військові,

Вони краще обіймають, як стрільці січові —

Ті ж вас поцілують в уста малинові,

Карі оченята, чорнесенькі брови,

обличчя полковника Гроха-Грохольського сяяло добродушною усмішкою…

Взагалі цей полковник, незважаючи на своє польське прізвище, являв собою, на мою думку, той зразок, яким повинен бути старшина української народної армії: спокійний, урівноважений навіть під час великої скрути,' добре тямущий у військовій справі, він воднораз був вельми демократичний і справедливий — до нього міг звернутись будь-який козак чи мешканець села або міста з скаргою, і не було випадку, щоб Грох-Грохольський, уважно вислухавши, не розсудив по правді. Він майже не вдавався до дисциплінарних покарань і здебільшого обмежувався доганою. Але яка то була тяжка мука, коли полковник, хитаючи докірливо головою, каже:

— Як же тобі, козаче, не сором: б’єшся за волю України, а чиниш, як більшовицький або денікінський розбишака! Невже ти не розумієш, що ганьбиш і нашу армію, і нашу святу справу?..

Здається, не було випадку, щоб, вислухавши такий докір, провинний через якийсь час знову ловився на гарячому.

Не раз протягом свого довгого життя я згадував полковника Гроха-Грохольського, думаючи: і де ти поклав свою посивілу трохи ще тоді гблову, вояка з польською чи мішаною польсько-українською кров’ю в жилах, але з серцем вірного слуги України?..

Одного разу, коли я в якійсь справі зайшов пополудні до полковника Гроха-Грохольського, він приголомшив мене незвичайною новиною:

— Скидається на те, пане інструкторе, що незабаром будемо пліч-о-пліч воювати разом з "товарищами переплетчиками" (так полковник жартома називав більшовиків) проти денікінців.

— Як? — здивувався я.

— А дуже просто: більшовикам тепер самим непереливки, бо армія Денікіна підступає до Орла, і вони, цебто сам Ленін пропонує нашому урядові через латвійського посла укласти військову конвенцію й навіть обіцяє не тільки зброю, а й свої військові частини послати на наш фронт, щоб спинити наступ денікінців. Доведеться вам, пане інструкторе, розучити з козаками співати більшовицький "Інтернаціонал", якщо, звичайно, більшовики навчаться по-нашому співати "Ще не вмерла Україна", — закінчив, жартуючи, полковник, і я пішов замислившись.

Що ж — випадки, коли вчорашні вороги ставали союзниками, або навпаки — союзники ворогами, траплялись у історії не раз.