На шляхах і роздоріжжях - Сторінка 43

Ці два пункти мали бути б тими атлантами, що підперли б усю будову державної незалежності.

Химера? Може, — химера, а може, й смілива думка, що, кінець кінцем, знайшла б своє здійснення.

Розгляньмо всі pro й contra, всі "за" і "проти".

Проти: в середині літа 1917 року Петроградський Тимчасовий уряд ще мав досить потужну військову силу, щоб приборкати в липні спробу більшовицького перевороту в Петрограді й путч українського Полуботківського полку в Києві. Військовий міністр Тимчасового уряду Керенський зважився навіть розпочати червневий наступ на австрійському фронті, який, щоправда, швидко видихся й закінчився катастрофою, після якої годі було й думати про будь-яку акцію на всіх фронтах.

Чи не приголомшило б проголошення самостійності самий український нарід, котрий, пробудившись від віковічного сну, тільки-но почав знаходити самого себе як націю?

Чи не прокляла б на віки вічні ідею державної самостійності України Антанта, для якої вихід України з війни означав би страшний удар вивільнених німецьких корпусів на західному фронті?

Нарешті, з ким і як будувати українську незалежну державу, коли провідна частина нації, її інтелігенція, складалась тоді з учителів, агрономів, ветеринарів, артистів і письменників — людей без адміністраціййого досвіду, без гартованого масового вишколу в тюрмах, на каторзі та на еміграції?

Перейдімо тепер до всіх елементів "за".

Середина літа 1917 року була чи не кульмінаційним моментом українського національного піднесення, коли буквально на очах нація творилась і множилась. Це розуміли й її вороги: якщо в квітні комендант Києва полковник Тимчасового уряду Оберучев погрожував "разогнать штыками" Перший український національний конгрес, то в червні він мусив мовчки спостерігати, як відбувається в Києві 2-й Український військовий з’їзд, що його заборонив Керенський, і вже не міг Оберучев прицитькнути, коли на цьому велелюдному з’їзді лунали палкі промови досить радикального змісту. Я не певен, чи той з’їзд і проголошення тоді І Універсалу були саме на часі: далеко слушніший час для проголошення в І Універсалі незалежності з миром і передачею землі селянству, цій основній базі української нації, був би після краху авантури Керенського з наступом на австрійському фронті, коли російську армію охопила деморалізація і безглуздя воювати далі з німцями та австрійцями стало очевидне.

Нема нічого дивного в тому, що військові сили Тимчасового уряду приборкали в липневі дні кепсько організоване більшовицьке повстання в Петрограді: самі більшовики тоді ще були надто слабкі, щоб захопити владу в такій неосяжній країні, але вони радо підтримували кожний рух, що йшов проти Тимчасового уряду, і для мене нема сумніву, що й проголошення незалежності України з миром та передачею поміщицької й монастирської землі селянам — вони також підтримали б, як підтримали й путч полуботківців у Києві. Погромити полуботківців для Оберучева не становило великих труднощів: адже на цей нещодавно сформований без дозволу Тимчасового уряду полк, на який скоса дивився й прем’єр Генерального секретаріату антимілітарист Винниченко, полк, котрий діяв на свій страх і ризик, бажаючи поставити Центральну Раду перед доконаним фактом — передачі їй державної влади в Києві, на цей полк накинулась уся київська залога! Ба навіть Центральна Рада, на свій сором, щоб показати лояльність до влади Тимчасового уряду, послала свій єдиний Богданівський полк на підмогу приборкувачам полуботківців…

Інша річ, коли б повстали ці два полки, підтримані численними делегатами 2-го військового з’їзду, готовими до рішучих дій. До того ж можна було випустити з Дарницького табору полонених кілька тисяч галичан і озброїти їх, як це пропонувала маленька фракція Центральної Ради соціалістів-самостійників. Безперечно, що на заклик Центральної Ради боронити самостійну Україну стали б формуватися й-курені запальних юнаків, готових від дати молоде життя за вимріяну Україну. Напевно, й маси селянства, знаджені перспективою миру й одержання землі, не лишились би байдужими до такої рішучої акції першого українського парламенту — Центральної Ради, отже, Тимчасовому урядові довелось би воювати з усім українським народом, а не з одним повсталим полком одчайдухів-полуботківців! А це, в умовах анархії, що вже виразно починалася в країні, була небезпечна річ.

Звісно, такий сміливий захід керівників українського руху був ризикований: він міг би кінчитись і перемогою, й поразкою, але шансів на перемогу було чимало, не кажучи вже про те, що в азартній грі дають виграш не дрібні обережні ставки, а — великі, надто коли гравець іде ва-банк. Та навіть, на випадок поразки, в тодішніх обставинах чимраз більшого розпаду центральної влади лишалась перспектива в недалекому майбутньому реваншу, що дав би остаточну перемогу, як це сталось у більшовиків і напевно сталось би й в українців, бо більшовики були тільки окрема партія, тоді як українці — відроджена нація з усіма висхідними даними. Під словом "українці" я маю на увазі єдиний національний фронт з усіх українських політичних партій, що складали Центральну Раду й ішли під гаслом "вільної України", дарма що в це поняття вони вкладали різні уявлення.

Для такого зваженого кроку, як проголошення незалежності, миру й кардинальної аграрної реформи, потрібні були рішучі, вольові люди чи навіть така одна людина, якою був у більшовиків Ленін, та чи ж мали ми, українці, таких людей або принаймні хоч одну людину? Про це поговоримо далі.

Проголошення самостійності вліті 1917 року, безперечно, приголомшило б попервах декого з української інтелігенції, котра ще не встигла остаточно пірвати пуповину, що зв’язувала її з матернім лоном високої російської культури. Але то був би такий же тимчасовий шок, як і в січні 1918 року, що швидко минув, поступаючись перед усвідомленням своєї національної громадянської та державної гідності. Селянство в своїй масі не тільки не перечило б, а й підтримало б самостійність, аби тільки вона давала мир і землю. Виняток становили б хіба тільки куркулі, що пнулись у пани й усе панське, цебто, на їхню думку, російське, але вони, як і самі поміщики, являли собою незначну меншість, що не могла б стати серйозною перешкодою.

Біда була в тому, що провідники української політики тоді ще не усвідомлювали доконечності державної самостійності. Голова Центральної Ради професор Грушевський був переконаний федераліст і носився з ідеєю федеративної перебудови Російської імперії навіть якийсь час після IV Універсалу, вважаючи самостійність за тимчасовий вимушений захід, бо, мовляв, не стало з ким "федеруватися". Тільки виїжджаючи з Києва до Житомира з рештками оборонців Центральної Ради, він подивився на заграву від пожежі свого шестиповерхового будинку на Паньківській вулиці, підпаленого бризантними снарядами, і гірко промовив: "У цьому будинку згоріли всі мрї думки про федерацію з Росією…" Голова Генерального секретаріату, цебто прем’єр-міністр, український соціал-демократ, письменник Винниченко був більше соціаліст, готовий на всякі соціалістичні експерименти, ніж державний діяч, котрий наполегливо й послідовно скеровує політику свого уряду в певному державно-незалежницькому напрямі. До того ж Винниченко був антимілітарист і чи не найбільше боявся створення української мілітарної сили, котра, на його думку, неодмінно стане реакційною і поставить на чолі України якогось самовладця гетьмана: недарма ж бо під час першої української маніфестації в березні 1917 року на одному прапорі був напис: "Хай живе самостійна Україна з гетьманом на чолі!" Куди там Винниченкові було прагнути самостійності й створення українського війська, без якого годі вибороти свою незалежну державу! Однак національний рух серед вояцтва був тоді дуже потужний, і на нього не можна було не вважати, і Винниченко вважав на нього як на тимчасову потребу, поки точиться війна з Німеччиною та Австрією, не гребуючи, проте, користуватися зародками української армії, як козирною картою, в своєму торзі з Тимчасовим урядом за розмір автономії України. Тут не треба забувати, що весь західний фронт російської армії ще тримався великою мірою завдяки солдатам-українцям, котрі довго зберігали Дисциплінованість і не піддавались загальній деморалізації та Дезерції, що спонукало навіть ультраправого генерала Корнілова, Тодішнього головнокомандувача російської армії, не тільки не перешкоджати відокремленню українських вояків в осібні частини, а й дати згоду на формування окремого українського корпусу. Які сприятливі були об’єктивні умови для створення української військової сили — цієї передумови самостійності! Але їх змарнував Винниченко й ті українські політики, що були під його впливом… Навіщо, мовляв, Україні потрібно мати свою армію? Таж з Російською демократією ми завжди договоримось! Благодушні Українські політики ще тішились ілюзіями перших місяців Лютневої революції, не думаючи, що згодом може піднести голову Російська реакція в особі Денікіна, Колчака, Юденіча, та й з російською демократією, як показала в близькому майбутньому практика, не так легко буде договоритись навіть у справі автономії України. Дорогий час було марно витрачено на безплідні переговори з Тимчасовим урядом та Петроградською радою робітничих і солдатських депутатів, унаслідок яких виторгувано куценьку автономію лише для п’ятьох губерній України. Загальне піднесення, бойовий настрій широких українських мас спадали, і їх не могли вже піднести ні малозмістовний II Універсал з інформацією про переговори Центральної Ради з Тимчасовим урядом, ні III Універсал з проголошенням утворення Української Народної Республіки в складі Російської федерації. Час прогаяно, ініціативу втрачено, українська проблема відсунулась на другий план, а українські політики, які мали розв’язати кардинально цю проблему, стали пасивними спостерігачами політичних подій замість бути їх організаторами…

На арену історії в масштабі всієї Російської імперії виступає більшовизм, що набирає чимраз більше динамічної сили, бо його проводарі твердо знають, чого вони хочуть, і не йдуть ні на які компроміси. Якими нужденними, як порівняти їх з більшовиками, виглядають провідники Центральної Ради, котрі тільки тоді зрозуміли потребу мати свою збройну силу, коли їм навіть ця найрадикальніша течія російської демократії — більшовики — подала ультиматум передати владу на Україні з’їздові Рад, а слідом за цим десятитисячна армія Муравйова перейшла кордон України! Тут нічим не могла зарадити відозва-протест до всіх недержавних народів Російської імперії, що її написала Центральна Рада, — тут треба було боронитись, і то не голіруч, а збройно! Це зрозумів навіть Винниченко, який звернувся до українського робітництва із закликом формувати загони вільного козацтва, на що відгукнулись київські робітники Батиєвої гори, Лук’янівки та Куренівки, взявши на себе неабиякий тягар десятиденної оборони Києва в той час, коли під впливом більшовицької агітації, допущеної попередньою політикою того ж Винниченка, розкладались регулярні українські полки в Києві.