На шляхах і роздоріжжях - Сторінка 44

Як каже прислів’я: мудрий лях по шкоді!..

Отже, довелось нашвидку, у вкрай несприятливих обставинах, робити те, що слід було вчинити півроку тому, — організовувати українське військо, проголошувати самостійність і укладати мир з центральними державами.

Звісно, Антанта, до якої входили Франція, Англія, а наприкінці війни пристали й Сполучені Штати Америки, була б обурена з виходу України з війни, але хіба Берестейський мир України з центральними державами, укладений у січні 1918 року, зменшив це обурення? Навпаки, збільшив, бо знесилена тепер Україна мусила просити в німців військової допомоги проти більшовиків, що призвело до німецької окупації України й дало Німеччині матеріальну можливість далі провадити війну з Антантою. А замирившись з Німеччиною та Австрією вліті 1917 року, Україна могла б лишитись нейтральною державою. За умов внутрішньої стабільності Української Народної Республіки, кінець кінцем, її мусили б визнати Франція й Англія, не кажучи про Сполучені Штати Америки, як це зробили вони згодом з далеко більшим для них злом — Радянською Росією. Демократична Україна з її багатими природними ресурсами та широким ринком збуту для промисловості індустріальних держав рано чи пізно продиктувала б Антанті цей корисний для неї всіма сторонами крок.

Нарешті, про той людський матеріал, з якого можна чи не можна було збудувати самостійну державу. Чи могли ці народні вчителі, агрономи, артисти й письменники стати будівничими держави? Де було взяти їм Досвіду у військовій, адміністраційній та дипломатичній царині? Таж у них не було ні досвіду, ні фаху, ні відповідної освіти. Якщо в більшовиків був колишній працівник міністерства закордонних справ царської Росії Чичерін, то наші дипломати, типу Севрюка, під час берестейських мирових переговорів щойно вийшли з університетських аудиторій; якщо, прийшовши до влади, більшовики зуміли поставити собі на службу вищих офіцерів з Генерального штабу колишньої Російської імперії, то в нас 1917 року серед військових діячів не було жодного генерала, не було густо й з старшинським складом. Найвище звання мав підполковник Капкан, командир Першого українського полку ім. Богдана Хмельницького, та й той залишив по собі слід тільки перекладом військової команди на українську мову, зникнувши далі з поля овиду на терені наших збройних змагань. Але зате був поручик Міхновський, колишній адвокат, який показав себе талановитим військовим організатором з перших днів Лютневої революції, створивши Військове товариство ім. Полуботка, це замасковане міністерство військових справ, та Полуботківський полк, готовий, в разі потреби, до рішучого чину, як це він продемонстрував у Липневі дні в Києві 1917 року. Міхновський був автор брошури "Самостійна Україна", що її видала на порозі нового століття єдина тоді українська партія РУП, і лишався й далі переконаним самостійником, за що його й затер прем’єр Винниченко, користуючись у масах більшим впливом, ніж Міхновський.

Соціал-демократ Симон Петлюра, якого висунув, на свою голову, як співпартійця, Винниченко замість Міхновського керувати військовими справами, був не військовий, а колишній журналіст, син полтавського візника. Але не був військовий і більшовик Лев Троцький, організатор і натхненник Червоної армії та її перемог. Якщо Троцький був вольова людина й добре знав, чого він прагне й до чого йде, то цього не скажеш про Петлюру, який вліті 1917 року ще не був з переконань самостійником. Мій дядько по матері, Василь Яновський, котрий вчився разом із Петлюрою в Полтавській духовній семінарії й ще до революції дивився з тугою на портрет Шевченка, співав "Шалійте, шалійте, скажені кати" й за кожним словом казав "позаяк", цебто був, як тоді називалось, українофілом, вибрався на У країну вліті 1917 року з Дербента, де він учителював у реальній школі, щоб подивитись на національне відродження. Він приїхав до Києва саме в дні проголошення І Універсалу і, вражений усім, що бачив, достукався навіть до свого колишнього однокашника Петлюри, щоб глибше поінформуватись у політичній ситуації. У щирій розмові він запитав Симона, що був на той час помітною постаттю в Центральній Раді: "А як же буде з самостійністю?", на що Петлюра відповів буквально: "Без цієї оперетки не обходиться тим часом, але це не серйозне". Я згадую про це не на докір Петлюрі, а щоб схарактеризувати тодішню загальну атмосферу.

Справді, маленька партія соціалістів-самостійників на чолі з поручиком Міхновським та одеським військовим лікарем Луценком не являла собою серйозної сили. Такий переконаний самостійник, як Дмитро Донцов, у майбутньому ідеолог українського націоналізму, автор багатьох статей та книжок на цю тему, був великий ерудит і публіцист, але зовсім нездарний як організатор. Впливаючи на українську інтелігенцію своїми друкованими працями в дусі звільнення її від провінційного провансальства, він не зумів збити коло себе своєї політичної групи, лишившись деструктором вірнопідданства російського чи польського напряму, але не став конструктором української державної ідеї в її практичному здійсненні.

Таким конструктором виявився згодом Петлюра, що став не тільки символом національно-визвольних змагань, а й надав усьому національному рухові в устах ворогів його своє ім’я — "петлюрівщина". Але до такої ролі він прийшов не одразу, а певним еволюційним шляхом. Ставши першим генеральним секретарем, Цебто міністром, військових справ після проголошення III Універсалом Української Народної Республіки, Петлюра скоріше за свого тодішнього патрона Винниченка зрозумів потребу створення своєї збройної сили і, замість гальмувати військовий радикалізм, як того хотів Винниченко, заходився формувати українські військові частини. Це призвело до того, що Винниченко усунув Петлюру з його поста, призначивши на його місце зовсім непридатного до керування військовими справами економіста Порша. Проте це не спинило в Петлюрі перетворення духом і ділом у військову людину. Він організував Гайдамацький курінь ім. Визволення Слобідської України й кинувся з ним визволяти Полтаву; не здолавши ворожого натиску, він повертається до Києва, щоб узяти участь у штурмі Київського Арсеналу й здобуває цю фортецю більшовицького повстання в самому центрі України; разом з іншими оборонцями Центральної Ради він виносить на чолі свого куреня всі труднощі десятиденної оборони Києва й гіркоту відступу з Києва до Сарн, здобувши собі велику популярність серед українського вояцтва особистою хоробрістю й рішучими діями. Через місяць він вступає переможцем до Києва разом з іншими частинами Центральної Ради поперед німців, що стали союзниками України. Не бажаючи зв’язувати своє ім’я з німецькою окупацією України, бо німецька армія після здобуття Києва обернулась із союзної в окупаційну силу, Петлюра виходить із війська. Через кілька місяців, коли президія Національного союзу на чолі з Винниченком проголошує повстання проти гетьмана Скоропадського, Петлюрі доручають організацію збройних сил, що він і робить, ставши в листопаді 1918 року в Білій Церкві Головним отаманом військ Української Народної Республіки, цебто одним із головних "лицарів абсурду", котрі, через кілька днів після проголошення повстання, здійснили Мотовилівське воєнне чудо, погромивши менше ніж тисячею самовідданих вояків десятитисячну армію оборонців Скоропадського. Що спонукало Винниченка погодитись на таке призначення свого колишнього протеже — не знаю; може, не було іншої підхожої для такої ролі кандидатури, як антипатичний тепер йому Петлюра, а може, на якийсь час Винниченко і сам увійшов у смак української незалежної державності, Прапором якої ставав чимраз більше Петлюра.

Так воно було чи інакше, а Петлюра аж до своєї трагічної загибелі в Парижі 1926 року лишався вірним ідеї української самостійної держави, тоді як Винниченко, а згодом і Грушевський капітулювали.

Об’єктивна історія записує в сонм своїх героїв не тільки переможців, як Богдан Хмельницький, а й переможених, як Наливайко, Залізняк і Мазепа. Петлюра, якому не рівнятись своїми статтями й кількома брошурами за дореволюційних часів з тим величезним внеском в скарбницю української літератури й науки, що зробили свого часу Винниченко й Грушевський, усе ж увійшов у новітню історію України як національний герой, тоді як Винниченко лишився талановитим письменником, а Грушевський видатним ученим.

Пізніше, на еміграції, якийсь Моркотун, людина, близька до оточення Скоропадського, опублікував сенсаційне викриття, ніби в Києві 1918 року було створено масонську ложу "Велика Україна" з усіма її зовнішніми й внутрішніми атрибутами — масками, таємничістю, а головне, з правилом взаємної допомоги один одному її членів. До цієї ложі входили ніби тоді і гетьман Скоропадський, і… Петлюра. Саме приналежністю до одної масонської ложі Моркотун пояснював те, що гетьманська адміністрація випустила Петлюру напередодні повстання з Лук’янівської в’язниці в Києві, а Скоропадському, оголошеному Директорією поза законом, пощастило втекти із здобутого повстанським військом Києва до Німеччини у вигляді забинтованого німецького офіцера. Справді, дивною здається непередбачливість гетьманської адміністрації, як не менш дивним виглядає й те, що ексгетьман Скоропадський, опинившись у Німеччині, не пристав до російської білої еміграції, дарма що саме на білогвардійців спирався він від початку свого гетьманування аж до кінця, а "українізовувався" далі в Берліні. Однак Моркотунове викриття не спиралось на переконливі докази й більше скидалось на фантастику чи просто провокацію. Щоправда, вольові діячі, йдучи до певної мети, часто-густо не гребують засобами, і осягнута мета виправдує все, що прислужилося її здійсненню, та й Петлюра в травні 1920 року, виступаючи на зборах української громадськості в Кам’янці-Подільському, на закид йому щодо союзу з Польщею, цим давнім ворогом України, відповів полтавським анекдотом: "Тату, до нашої хати лізе чорт!" — каже син батькові, а батько: "Хто? Чорт? Пусте! Аби не москаль!" — проте, навіть вийшовши із соціал-демократичної партії, щоб не зв’язувати себе партійною приналежністю в своїй діяльності члена Директорії, Петлюра лишався й далі людиною демократичних переконань, і припустити його таємний альянс з колишнім генералом царського почту Скоропадським — неможлива річ.

Постає питання, чому Петлюрі не пощастило здійснити того, що вдалось Маннергеймові у Фінляндії, а Пілсудському, до речі, теж не військовому в минулому, в Польщі?

Тут ми впираємось у питання про значення особи в історії взагалі й в історії того чи того народу зокрема.